ДОСВІД КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В СФЕРІ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Державно-управлінські студії № 6(8), 2018

УДК 371.22

Кульчій О. О.

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри правознавства Вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі»

ДОСВІД КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В СФЕРІ

ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

 

У статті проаналізовано досвід Європейського Союзу у сфері управління освітою. Було досліджено періодизацію формування освітньої політики Європейського Союзу, зокрема, 7 основних етапів, які характеризують ключові етапи формування інституційно-правової основи освітньої політики ЄС з 1957 р. і до сьогодні. Було виділено три основні підходи до реалізації освітньої політки у країнах ЄС, зокрема ринковий, соціальний та центральноєвропейський. Сформульовано основні положення щодо можливого використання досвіду реалізації освітньої політики країн ЄС в Україні.

Ключові слова: освітня політика, модель освітньої політики, Європейський Союз, європейська інтеграція, Болонський процес.

 

EXPERIENCE OF THE EUROPEAN UNION COUNTRIES

IN THE FIELD OF EDUCATIONAL POLICY

 

In the article the experience of the European Union in the field of education management is analyzed. The periodization of the formation of the educational policy of the European Union has been researched, in particular, seven main stages, which characterize certain milestones of the formation of the institutional and legal basis of the EU educational policy from 1957 up to the present, are identified. Three main educational models of EU countries, in particular, market, social and Central European, are distinguished. The main provisions concerning the possible use of the educational policy of the EU countries in Ukraine are formulated.

Key words: educational policy, models of educational policy, European Union, European integration, Bologna process.

 

Постановка проблеми. Україна була і залишається активним учасником європейської інтеграції з самого початку відродження власної державності. Для України європейська інтеграція є свідомо обраною моделлю соціального розвитку, вибором способу життя людини, розширенням кола можливостей її самореалізації. Враховуючи провідну роль освіти у системі стратегічних пріоритетів соціального розвитку у всіх країнах європейського континенту, стан справ у цій сфері є одним з основних критеріїв оцінки реальної європейської інтеграції України.

Аналіз дослідження та публікації. У напрямі дослідження означеної у статті проблеми варто відзначити науковий доробок вітчизняних авторів щодо практичних аспектів освітньої політики у країнах Європейського Союзу, зокрема М. Вавринчука, Н. Вільчанської, Л. Гаєвської, Д. Дзвінчука, Л. Прокопенка, Н. Протасова та інших.

Незважаючи на доволі широкий спектр наукових досліджень в галузі управління освітою в Україні є необхідним подальший аналіз досвіду країн Європейського Союзу, особливо щодо інституційного та кадрового забезпечення освітньої політики на різних рівнях.

Метою статті є здійснення науково-теоретичного аналізу моделей освітньої політики країн ЄС та формування пропозицій щодо можливого використання досвіду освітньої політики країн ЄС в Україні.

Виклад основного матеріалу. Європейський Союз – це складна система інституцій з різними функціями, яка еволюціонувала протягом останніх десятиліть. Поточна освітня політика Європейського Союзу є результатом багатьох чинників, впливу всіх без виключення держав, що входять до її складу.

Сучасна архітектоніка освітньої політики Європейського Союзу пройшла ряд етапів становлення, кожен із яких має свої особливості. Науковці визначають сім основних періодів (етапів), що характеризують певні віхи формування інституційно-правової основи освітньої політики ЄС з 1957 р. до теперішнього часу.

І період – 1957-1958 рр. Офіційно визнано та проголошено необхідність професійної підготовки як однієї з важливих компонентів Римських договорів (1957 р.) – спільного ринку товарів, капіталу і послуг.

II період – 1971-1975 рр. Визначення напрямів співпраці у сфері освіти у т. зв. «Доповіді Янне» «Про питання політики Співдружності у сфері освіти», що стала ключовою підвалиною для співпраці у сфері загальної освіти ЄС.

ІІІ період – 1976-1986 рр. Прийняття міністрами освіти першої резолюції про співробітництво у галузі освіти, що містила питання підготовки кадрів, наукових досліджень, компіляцій до поточної документації та статистичних даних у ключових сферах освіти.

IV період – 1987-1991 рр. Остаточне утвердження єдиної європейської освітньої політики, початок функціонування освітньої програми «Еразмус», метою якої було фінансування студентів, які прагнули отримати освіту в інших європейських державах. Підписання у Болонському університеті Великої хартії «Magna Charta» ректорами європейських університетів.

V період – 1992-1997 рр. Підписання Маастрихтського договору, що ознаменувало створення Європейського Союзу. Сфера освіти належить до зони відповідальності держав-членів ЄС.

VI період – 1998-2009 рр. Підписання Сорбонської декларації щодо гармонізації структури системи вищої освіти у Європі, спільної Болонської декларації, Лісабонського договору про реформу європейської освіти.

VII період – від 2010 р.  і донині. Завершення 10-річного строку дії Лісабонської стратегії. Сучасний етап формування та реалізації освітньої політики Європейського Союзу [2, с. 580].

Процес об’єднання Європи та його поширення на Схід супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору. Цей процес отримав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья (Італія), де була започаткована ця ініціатива. Болонська декларація 1999 року та інші документи Болонського процесу заклали підвалини ряду важливих реформ, необхідних для гармонізації архітектури європейської системи вищої освіти, підвищення рівня сумісності та порівнянності, конкурентоспроможності європейської вищої освіти, а також підвищення її привабливості для громадян країн ЄС, а також для громадян науковців з інших держав.

Головною метою цього процесу є консолідація зусиль науково-освітнього співтовариства та урядів європейських країн, спрямованих не лише на значне підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, але й на збільшення її ролі у ході соціально-демократичних перетворень.

Шляхи модернізації вищої освіти України подібні до європейських підходів. Приєднання до процесу імплементації принципів Болонської декларації почалося на Конференції Міністрів у травні 2005 року в м. Берген (Норвегія). Україна приєдналася до решти країн, які виявили бажання втілювати Болонський процес [1, с. 27]. Болонські реформи можна розглядати як процес прискорення гармонізації національних освітніх систем та їх поступової, цілеспрямованої конвергенції. Зближення систем вищої освіти в європейських країнах не означає їх стандартизації та уніфікації. Мова йде швидше про «впорядковане» різноманіття.

Було визначено механізми для досягнення поставленої мети, до яких належать: запровадження системи зрозумілих і порівнянних наукових ступенів; запровадження системи освіти, яка базується на двох циклах навчання (бакалавр – магістр); застосування кредитної системи (ECTS); спрощення процедури визнання кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників та студентів на європейському ринку праці (за допомогою додатка до диплома – Diploma Supplement); розвиток європейського співробітництва у сфері контролю якості освіти; навчання упродовж усього життя; створення умов для мобільності на європейському ринку праці та освітніх послуг; підвищення привабливості європейського простору вищої освіти, перетворення Європи на найбільш конкурентоспроможний і передовий освітній простір у світі. Вважається, що запровадження загальноєвропейської системи забезпечення якості освіти, системи накопичення навчальних кредитів, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу до вищої освіти громадян європейських та інших країн; встановленню більш тісних зв’язків між європейським простором вищої освіти та європейським дослідницьким простором; головним же завданням університетів та урядів країн Європи є вжиття всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб кваліфікація студентів відповідала загальним вимогам [6, с. 42].

На думку К. Левковського, «Приєднання до Болонського процесу – це не просто механічне переведення трудомісткості навчальних дисциплін у кредити ECTS, це не просто наявність каталогів курсів і додатків до дипломів, які мали б полегшити порівняння освітніх систем. Це насамперед переосмислення структури навчального процесу, забезпечення його гнучкості, створення усіх умов для повноцінної роботи студентів» [5, с. 6].

Аналізуючи європейський досвід реалізації державної політики у сфері освіти, можна виділити три основні моделі освітньої політики. Перша – модель ринку, що досить поширена серед англомовних країн – у Великобританії, США, Канаді, Австралії та Новій Зеландії. Основним фактором формування та координації освітньої політики є ринок. Політика заснована на ліберальній ідеології та ліберальному режимі держави загального добробуту. Ринок розглядається як: безпосередній економічний інститут, як ринок освітніх послуг, що обирають споживачі (студенти, їхні батьки або роботодавці); загальний принцип організації управління навчальними закладами заснований на їх змаганні за державне фінансування, студентів та недержавні фонди; символ, основа боротьби за конкуренцію та престиж. Модель ринку передбачає високий рівень автономії навчальних закладів (переважно недержавних), забезпечення найвищої якості освіти, високу конкурентоспроможність на світовому ринку освітніх послуг та найбільш ефективне використання ресурсів. Різноманітність освіти зумовлена історичними, політичними чинниками та різноманітною структурою власності та фінансування. Загроза ринкової моделі полягає в управлінській революції – поступова заміна керівників-учених професійними менеджерами, що буде супроводжуватися втратою університетами окремих своїх традиційних функцій.

Наприклад, у системі  управління освітою Великобританії провідну роль відіграє Департамент у справах дитини, школи та сім’ї, створений у 2007 році. Департамент має ряд основних компетенцій у сфері освіти, які включають затвердження державного навчального плану (освітні стандарти); розподіл фінансових ресурсів між місцевими органами управління освітою та освітніми програмами; інспекція навчальних закладів (через уповноважені органи та громадські неприбуткові організації); реєстрація (акредитація) недержавних навчальних закладів; розробка державної освітньої політики та стратегії розвитку освіти. Основними повноваженнями щодо управління навчальними закладами та їх фінансування наділено місцеві органи управління освітою. Відповідне положення прямо закріплено у Законі про освіту 1996 року, в якому ці органи визначені як основні. Їх основним завданням є сприяння розвитку системи державної загальнообов’язкової середньої освіти. На найнижчому рівні управління системою освіти є директори шкіл та допоміжний адміністративний персонал навчальних закладів. На рівні адміністрації конкретної школи вирішуються такі питання, як надання рекомендацій місцевим органам влади щодо закупівлі підручників, найму персоналу, визначення умов заміщення вакантних посад та вимог до кандидатів, вирішення питань забезпечення фахової освіти «важким» дітям, здійснення нагляду за навчальним процесом та педагогічною діяльністю викладачів.

Функції загального управління та стратегічного планування системи вищої освіти покладаються на Департамент у справах вищої освіти, інновацій та мистецтва, який є координаційним органом, який не відповідає безпосередньо за діяльність жодного університету та його фінансове благополуччя. Структура цього Департаменту  передбачає наявність окремої Ради з фінансування вищої освіти Великобританії, який відповідає за розподіл коштів між вищими навчальними закладами та фінансує значну частину міжнародних досліджень у сфері освіти.

Важливою особливістю британської моделі управління освітою є значна кількість спеціалізованих агентств-посередників. Таким чином, крім Ради з фінансування вищої освіти у Великобританії, функціонують такі уповноважені Департаментом агентства, як Агентство з питань забезпечення якості, що відповідає за оцінювання якості курсів навчання; Агентство з питань статистики вищої освіти, що є відповідальним за збір статистичних даних; Аналітичний інститут вищої освіти, який проводить дослідження за завданням Уряду.

Друга модель управління освітою – так звана соціальна модель країн Північної Європи (Фінляндія, Швеція, Нідерланди), пов’язана з соціально-демократичним режимом держав загального благополуччя, особливостями історичного розвитку країн та їх демографічним становищем. Така модель базується на тому, що держава бере на себе відповідальність за підтримку соціальних секторів, і спрямована на забезпечення високих стандартів надання послуг для всіх членів суспільства. Освітні установи розглядаються як рушій регіонального культурного та економічного розвитку. Рівність розглядається не як рівність можливостей, а як рівність результатів. Основними рисами освітніх систем цих країн є відносно невелика кількість навчальних закладів і студентів через невелике населення країн, сувора централізація управління ресурсами, інституційна однорідність та відсутність ієрархії, обмежена конкуренція, безкоштовність надання освіти, низька інституційна ініціатива, занадто вузький недержавний сектор вищої освіти. Основними напрямами освітньої політики є: вирівнювання, усунення будь-якої диференціації у системі вищої освіти (територіальна, культурна, гендерна, інституційна, економічна); соціалізація – визнання вищих навчальних закладів основними учасниками регіонального розвитку, вирішення соціальних проблем.

Наприклад, з моменту заснування Королівства Нідерландів у 1813 році держава піклувалася про достатню та якісну освіту. Основний Закон 1848 р. встановив свободу виховання, що означає можливість створення шкіл групами людей на основі власних релігійних, ідеологічних або педагогічно-дидактичних поглядів. Голландська система освіти відрізняється гнучкістю навчальних програм, постійним удосконаленням і дотриманням сучасних вимог. Міністерство освіти Нідерландів гарантує однаково високі стандарти якості в будь-якому університеті. Освіта у Нідерландах і дипломи голландських університетів користуються заслуженим визнанням у всьому світі. Система освіти у Нідерландах постійно вдосконалюється, є конституційно вільною з точки зору створення навчальних закладів, їх організації та визначення засад функціонування, що є однією з причин помітної різноманітності шкіл у Нідерландах. У Нідерландах існують такі види освіти: початкова освіта; спеціальна освіта; вища освіта; освіта для іноземних громадян. Місцеві та зарубіжні експерти відзначають високу якість навчання у нідерландських вищих закладах освіти. У Нідерландах проводиться моніторинг якості освіти, з допомогою якого здійснюється контроль за впровадженням відповідних міжнародних стандартів навчальними закладами країни. У 2002 році Нідерланди ухвалили закон про вищу освіту, згідно з яким усі навчальні програми, що пропонуються університетами, повинні оцінюватися на предмет їх відповідності спеціально розробленим критеріям. До використання у навчальному процесі допускаються лише ті програми, які успішно пройшли перевірку. У Нідерландах існують три типи вищих навчальних закладів: університети, політехнічні навчальні заклади та інститути міжнародної освіти. Система вищої освіти у Нідерландах має особливості у порівнянні з іншими країнами. Відсутнє виокремлення т. зв. престижних університетів, як, наприклад, у Сполучених Штатах або Великобританії. Дипломи всіх університетів Голландії мають однакову цінність і визнані іншими країнами. Тому університет обирається не за критерієм популярності, а за спеціальністю, яку хоче отримати студент. Керівники місцевих фірм і компаній, які звертаються до спеціаліста з працевлаштування, звертають увагу на якість диплома про вищу освіту, а не на той навчальний заклад, яким він виданий.

Третя модель – це центральноєвропейська модель, яка базується на поєднанні ринкових і соціальних моделей освітньої політики, на розширенні соціальної участі в освіті (ролі держави) та адаптації інституцій до вимог ринку (ролі ринку). Ця модель характерна для держав загального благополуччя (Франція, Німеччина), у яких традиційно держава виконує вагому соціальну функцію, підтримує високий рівень модифікації, але зберігає класові та статусні відмінності. Вплив ринку проявляється у конкуренції закладів за державні ресурси, у залученні підприємств до фінансування вищої освіти, організації незалежних органів з оцінки якості роботи закладів освіти, залученні студентів (як споживачів) до оцінювання якості отриманих ними освітніх послуг. Роль держави проявляється у значному розподілі влади та відповідальності між різними рівнями управління вищою освітою; участі закладів, органів місцевого управління у розробці освітньої політики. Основними напрямами освітньої політики є: інституційна диверсифікація; зміна навчальних планів з метою задоволення потреб економіки; збільшення бюджетного фінансування вищої освіти; запровадження нових механізмів державного фінансування; децентралізація управління вищою освітою; запровадження ринкових механізмів у системі управління та фінансування вищої освіти.

Для прикладу, управління освітою у Франції характеризується значною децентралізацією, яка з прийняттям відповідних законів значно розширила сферу компетенції територіальних громад на рівні регіонів і департаментів, у тому числі, у сфері освіти, а також диференційовано сферу повноважень державних, регіональних і муніципальних органів влади на основі принципу субсидіарності, що передбачає взаємодоповнюваність і знижує ризик дублювання функцій щодо управління освітою. Відповідно до цього принципу на державу покладено функції щодо розробки, визначення стратегічних цілей розвитку освіти, підтримки загальної соціально-економічної рівності функціонування освітньої системи. На регіональні органи влади покладається визначення та узгодження стратегій розвитку закладів освіти, розширення їх регіональних економічних зв’язків. Департаменти мають забезпечити тісну та ефективну співпрацю між навчальними закладами певного регіону. У той же час місцеві громади (комуни) мають підтримувати контакти із громадянами, громадськими об’єднаннями, забезпечуючи, таким чином, безпосередній зв’язок зі споживачами освітніх послуг. Значний вплив на перерозподіл компетенцій у сфері освіти та автономності вищих закладів освіти мав ряд нових законів, спрямованих на децентралізацію державного управління у Франції. На загальнонаціональному рівні управління вищою освітою здійснює Міністерство національної освіти, що має більшість функцій щодо управління закладами освіти, а саме: затвердження навчальних програм і дипломів державного зразка; нагляд та контроль за приватними навчальними закладами; реалізація основного фінансування; здійснення кадрової політики, у.т. ч. шляхом призначення генеральних секретаріатів університетів, що здійснюють адміністративне управління ними; оцінювання якості науково-дослідних програм у вищих закладах освіти. Функція розробки та реалізації освітньої політики покладена на консультативні органи Міністерства – Національну раду з вищої освіти та національних досліджень, Національну ради університетів, Національну раду з навчальних програм.

Особливістю французької системи управління вищою освітою є наявність на регіональному рівні територіальних «представництв» Міністерства освіти – Академій. Таким чином, Франція поділяється на 30 Академій, які, у свою чергу, об’єднують декілька Департаментів, які відповідають традиційному адміністративно-територіальному поділу Франції. У ході реалізації заходів, спрямованих на децентралізацію управління вищою освітою, вищі заклади освіти набувають все значнішої автономії, передусім у питаннях вибору, змісту навчальних та наукових програм. Проте, якість та відповідність програм рівневі вимог до дипломів державного зразка є предметом контролю з боку держави. На державному рівні функції оцінювання та контролю виконують, передусім, Національний оціночний комітет, Головна інспекція управління національною освітою і наукою, а також створена у 2000 р. Вища рада з оцінювання, яку очолює посадова особа Національного аудиторського агентства, та яка складається з обраних на державному та місцевому рівнях представників різних категорій учасників освітнього процесу. Діяльність усіх цих структур координується Департаментом з питань оцінки та розвитку освіти Міністерства освіти Франції.

Висновки і пропозиції. На сьогодні Європейський вибір України не підлягає сумніву, що покладає на державу і освітню спільноту відповідальність щодо послідовної імплементації заходів, спрямованих на подальше дотримання курсу на інтеграцію в Європейський освітній простір. Водночас на сьогодні точаться активні дискусії щодо вибору «правильного» шляху управління освітою. Вивчення досвіду Європейських країн, які свого часу також проходили знайомі нам процеси перетворення доводить, що єдиного «правильного» шляху формування системи управління освітою не існує – він визначається індивідуальними особливостями суспільства, держави, її економічними можливостями та, навіть, ситуативними потребами суспільства у певний конкретно-історичний момент.

На сьогодні модель управління вищою освітою в Україні схожа на поєднання ринкової та центрально-європейської моделей. Однак слід зауважити, що запозичує вона при цьому від них не завжди найкращі риси. Так, з одного боку, на сьогодні ми можемо спостерігати наслідки лібералізації у сфері вищої освіти, що характерно для ринкової моделі, але слід враховувати, що освітні системи країн, для яких є властивою така модель формувалися десятиліттями і, навіть, століттями. Відтак заклади освіти, що надавали неякісні освітні послуги з часом просто стали неконкурентоспроможними в умовах фінансування за рахунок студентів, які прагнуть отримати за свої кошти результат – якісні знання. Для цих суспільств є характерною безпосередня залежність якості освіти, кваліфікації особи та рівня її добробуту, і, навіть, соціального статусу (що, втім, залишається взаємозалежними речами, з огляду на вартість освіти). Для цих суспільств є характерною нетерпимість до академічної недоброчесності.

В Україні, в умовах стійкого попиту на неякісну освіту (що, у свою чергу, значною мірою обумовлений можливістю, з відомих причин, працевлаштування у державному секторі у т. ч. на високі посади незалежно від професійних якостей, кваліфікації, важлива лише формальна наявність диплома) ліберальна ринкова модель призводить до стрімкого падіння якості. На наше переконання, це явище є тимчасовим, однак в умовах, коли немає можливості чекати десятиліття, доки ринок розставить все на свої місця, ситуацію може виправити лише посилення ролі держави. Крім того, в умовах існуючої системи розподілу бюджетного фінансування покладати надії на позитивний вплив ринку марно.

Однак для нашого суспільства потенційною загрозою у ході здійснення перетворень є вдавання у крайнощі. Важливо пам’ятати, що практично усі країни Європи, у яких свого часу застосовувалося централізоване управління мережею закладів вищої освіти шукали варіанти відмови від нього. В Україні це особливо важливо з огляду на традиційну непрозорість прийняття рішень та бажання, передусім, лобіювати певні групові інтереси. Відтак уже зараз можна простежити загрозу для вищих закладів освіти регіонів. В умовах зменшення кількості абітурієнтів, дефіциту ресурсів необхідно звертати увагу на пропорційність їх розподілу (що, нерідко, опосередковано зумовлює і розподіл абітурієнтів) не лише за галузевим, але і за територіальним принципом. В умовах декларування державою рівності навчальних закладів усіх форм власності вже багато років «не вдається» розробити механізм для можливості навчання за бюджетні кошти у недержавних навчальних закладах. Водночас навіть позитивні починання у сфері контролю якості освіти намагаються використати у боротьбі за ресурси. Наприклад, ініціативи щодо реформування вищої юридичної освіти нерідко зводяться до ідей її монополізації та поділу відповідного ринку освітніх послуг в умовах, коли ринкова конкуренція не спрацьовує. Таку ж спрямованість проти регіональних закладів вищої освіти, на нашу думку, має і проект запровадження мінімальної вартості навчання студентів на контракті без диференціації провідних та регіональних закладів вищої освіти.

Відтак, у процесі реформування системи управління освітою (особливо, у сфері вищої освіти) важливо прагнути уникнення централізації. Слід пам’ятати, що існування науково-освітніх центрів у регіонах має бути запорукою їх економічного і соціального розвитку і слід докладати зусиль для їх збереження і розвитку, чому, на нашу думку, і має сприяти посилення впливу місцевих органів влади на управління освітою.

Список використаної літератури

  1. Вавринчук М.П. Вища освіта України і Болонський процес: навч. посіб. / М.П.Вавринчук. – Хмельницький : Поліграфіст, 2012. – 252 с.
  2. Вільчинська Н. Освітня політика Європейського Союзу: соціально-політичний аналіз / Н. Вільчинська // Гілея : [наук. вісн.] : зб. наук. пр. / голов. ред. В. М. Вашкевич. – К. : ВІР УАН, 2011. – Вип. 55 (12). – С.573-581.
  3. Державне управління у сфері освіти : конспект лекцій з дисциплін нормативної частини магістерської програми за спеціальністю «Державне управління у сфері освіти» / авт. кол. : Н.Г. Протасова, С.В. Крисюк, Т.О.  Лукіна та ін. ; за заг. ред. Н.Г. Протасової. – К. : НАДУ, 2012. – 60 с.
  4. ДжурилоА. Моделі управління у сфері освіти / Режим доступу: http://lib.iitta.gov.ua/714919/1
  5. Левківський К. Якісна освіта – запорука самореалізації особистості // Вища школа – 2017. – № 1. – С.5-13.
  6. МисюраТ. М. Болонський процес в контексті євроінтеграції освіти/ Т.Мисюра // Мультиверсум. Філософський альманах. – 2016. – №8. – С. 41-45.
  7. ТовканецьО. Менеджмент освіти в політиці формування Європейської освітньої стратегії // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія. «Педагогіка. Соціальна робота». – 2016. – Вип. 2 (39). – Режим доступу: www/nbuv/gov/ua/e_journals/ITZN/em2/content

References:

  1. Vavrynchuk M.P. Vyscha osvita Ukrainy i Bolons’kyj protses : navch. posib. / M.P.Vavrynchuk. – Khmel’nyts’kyj : Polihrafist, 2012. – 252 s.
  2. Vil’chyns’ka N. Osvitnia polityka Yevropejs’koho Soiuzu: sotsial’no-politychnyj analiz / N. Vil’chyns’ka // Hileia : [nauk. visn.] : zb. nauk. pr. / holov. red. V. M. Vashkevych. – K. : VIR UAN, 2011. – Vyp. 55 (12). – S. 573-581
  3. Derzhavne upravlinnia u sferi osvity : konspekt lektsij z dystsyplin normatyvnoi chastyny mahisters’koi prohramy za spetsial’nistiu «Derzhavne upravlinnia u sferi osvity» / avt. kol. : N.H. Protasova, S.V. Krysiuk, T.O. Lukina ta in. ; za  zah. red. N.H. Protasovoi. – K. : NADU, 2012. – 60 s.
  4. Dzhurylo A. Modeli upravlinnia u sferi osvity / Rezhym dostupu: http://lib.iitta.gov.ua/714919/1
  5. Levkivs’kyj K. Yakisna osvita – zaporuka samorealizatsii osobystosti // Vyscha shkola – 2017. – № 1. – S.5-13.
  6. Mysiura T. M. Bolons’kyj protses v konteksti ievrointehratsii osvity/ T.Mysiura // Mul’tyversum. Filosofs’kyj al’manakh. – 2016. – №8. – S. 41-45.
  7. Tovkanets’ O. Menedzhment osvity v politytsi formuvannia Yevropejs’koi osvitn’oi stratehii // Naukovyj visnyk Uzhhorods’koho universytetu. Seriia. «Pedahohika. Sotsial’na robota». – 2016. – Vyp. 2 (39). – Rezhym dostupu: www/nbuv/gov/ua/e_journals/ITZN/em2/content.

 

Кульчій О. О., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри правознавства Вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі»

Цитування: Кульчій О. О. Досвід країн європейського союзу в сфері освітньої політики // Державно-управлінські студії. – 2018. – № 6 (8). – Режим доступу: _________.

Стаття надійшла: 08.05.2018.

Схвалено до друку: 21.05.2018.

 

Kulchiy Oleg, Candidate of Juridical Sciences, associate professor, associate professor of Department of Law, Higher Educational Establishment within Ukoopspilka «Poltava University of Economics and Trade».

Citation: Kulchiy Oleh (2018) Experience of the european union countries in the field of educational policy, Derzhavno-upravlinski studii, vol. 6 (8), available at: ________.

Article arrived: 08.05.2018.

Accepted: 21.05.2018.