ФОРМУВАННЯ МОДЕЛІ КОМУНІКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ У СФЕРІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Державно-управлінські студії № 5(7), 2018

УДК 35.07:659.3/.4]-027.21

О. А. Рачинська

завідувач сектору координації ТАІЕХ відділу управління проектами,
Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу

ФОРМУВАННЯ МОДЕЛІ КОМУНІКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
У СФЕРІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Проаналізовано комунікативну взаємодію органів державної влади та суспільства як необхідний атрибут налагодження державно-управлінських відносин у межах системи відносин органів державної влади та інститутів громадського суспільства. Досліджено основні наукові підходи щодо формування моделі комунікативної взаємодії у сфері публічного управління. Виокремлено складові комунікативної взаємодії в системі державного управління – з позицій структурно-функціонального розгляду. Увагу приділено розгляду моделі внутрішньої та зовнішньої комунікативної політики держави. На основі цього ідентифіковано основні функції представників органів державної влади у системі комунікативної взаємодії. Виокремлено структурні компоненти комунікативної взаємодії органів державної влади та громадськості.

Ключові слова: органи державної влади, інститути громадського суспільства, громадськість, суб’єкти, модель, функції, зворотній зв’язок.

 

Formation of model of communicative interaction
in the public administration sphere

Rachynska Olena A.,

Center for Adaptation of the Civil Service to the Standards of the European Union

 

The communicative interaction of government authorities and society as a necessary attribute of the establishment of state-management relations within the system of relations between government authorities and civil society institutions was analyzed. The main scientific approaches regarding the formation of a model of communicative interaction in the public administration sphere were researched.

It was established that in the context of communication analysis as a structural component of determining the forms of interaction between government authorities and the public, it is appropriate to rely on the consideration of the structure of such communicative interaction. The relevant subjects of communication (citizens, government authorities, NGOs and media) were identified as its structural elements.

The components of communicative interaction in the public administration system – from the standpoint of structural and functional consideration – were singled out. Attention was paid to considering the model of the internal and external communicative policy of the state. The main functions of representatives of government authorities in the system of communicative interaction were identified on the basis of this.

The structural components of communicative interaction between government authorities and the public were highlighted. At the same time, the effectiveness of government authorities is determined not only by the adoption of an effective solution that is in the best interests of the public, but necessarily through its implementation due to effective communicative control, which is possible only under the condition of developed forms of communicative interaction between them. In such circumstances, government authorities should be endowed with mechanisms for feedback and mutual control, which thus provides for the introduction of systematic monitoring of public opinion about the socio-political situation and the effectiveness of the authorities.

It was proved that the model of formation of communicative interaction includes the target (requirements of competitive activity) and informative (informational, activity, emotional and participative) components. The substantive basis of such a model consists of three levels (stages) of joint activity: subject of interaction; joint communication; common activity.

Key words: government authorities, civil society institutions, public, subjects, model, functions, feedback.

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Одним з актуальних питань побудови демократичного суспільства є питання комунікативної взаємодії органів державної влади з громадськістю, яке, у свою чергу, може сприяти не тільки політичній стабільності суспільства, а й надає можливість органам влади спільно з громадськістю вирішувати питання управління державою. Комунікативна взаємодія органів державної влади та суспільства є необхідним атрибутом налагодження державно-управлінських відносин у межах системи відносин органів державної влади та інститутів громадського суспільства. Комунікативна взаємодія передбачає досягнення певного співвідношення між владою, яка існує де-факто, згодою суспільства щодо реалізації її політики та легітимізацією.

Як зазначається у Середньостроковому плані пріоритетних дій Уряду до 2020 року «створення системи урядування, здатної до проведення системних реформ в Україні, з дотриманням принципів демократії, верховенства права, захисту прав людини та принципів гендерної рівності, інклюзивності та спільної участі є базовою передумовою успіху України» [10].

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання вказаної проблеми. В основі дослідження проаналізовано наукові праці з проблем аналізу структур та функцій комунікативної підсистеми державного управління (В. Дрешпак) [4]; моделей комунікативної політики держави та особливостей інструментального забезпечення взаємодії органів державної влади та громадськості (Є. Романенко) [11]; забезпечення ефективності адміністративно-державного управління в країнах Заходу: США, Великобританії, Франції, Німеччини (І. Василенко) [2].

Функціональність та доцільність комунікативної взаємодії органів державної влади та громадськості досить чітко простежується в концепціях таких американських теоретиків конституційного порядку: А. Гамільтон, Д. Медцисон та Д. Дежев. На їхню думку, «усі призначення на високі посади у виконавчі, законодавчі та судові органи влади мають походити із першоджерела влади – народу, а також відбуватися за відокремленими один від одного каналами… це приведе до утвердження системи стримувань та противаг, яка примусить правлячих наглядати один за одним і яка сама буде в змозі попереджати зловживання владою» [13, с. 346–347].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Виділення відповідних видів моделей взаємодії з приводу системотворчості може здійснюватися за критерієм суб’єкта і в напрямку комунікативної дії. Типологія за критерієм суб’єкта залежить від галузі аналізу системи, у якій здійснюється взаємодія. Наприклад, у політичній підсистемі комунікацію продукують особистості (діячі, експерти, виборці), політичні партії та рухи, державні органи, сама держава як інститут, міждержавні об’єднання та спілки. В ряд суб’єктів політичної комунікації не слід включати медіа, оскільки вони відносяться до її інструментів.

Відповідно, моделі комунікативної політики держави, з одного боку, визначають відповідні форми взаємодії органів державної влади із громадськістю, а з іншого – детерміновано залежні від певної комунікативної традиції у системі державного управління. На думку відомого дослідника Ю. Воробйова, класифікувати моделі комунікативної політики необхідно, зважаючи на рівні управління: державна влада – громадянське суспільство та муніципальна влада – громада.

Особливу роль приділяється так званій концептуальній моделі комунікативної взаємодії на рівні «державна влада – громадянське суспільство», яка має трирівневий ефект: довгостроковий (стратегічний ефект), середньостроковий (накопичувальний ефект) та короткостроковий (разовий ефект), кожен із яких характеризується певними формами: взаємодії, діалогічності та договірного партнерства органів державної влади та громадськості. У своїй сукупності ці форми взаємодії забезпечують взаємний контроль і рівновагу інтересів у системі відносин «державна влада – громадянське суспільство» [3].

Таким чином, саме комунікативна політика держави має бути спрямована на налагодження ефективних форм взаємодії органів державної влади та громадськості, кожна із яких є проекцією відповідної моделі, інструментальне забезпечення яких і слугує ефективності функціонування системи державного управління загалом, а з іншого – розвитку самого громадянського суспільства.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою статті є дослідження основних наукових підходів щодо формування моделі комунікативної взаємодії у сфері публічного управління.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Слід зазначити, що принципи комунікативної взаємодії органів державної влади та громадськості вперше на державному рівні були зафіксовані в нині діючій Конституції США 1787 року. У ній були чітко визначені механізми забезпечення контролю громадськості за інститутами держави, а також легітимні способи притягнення правлячих осіб до відповідальності. Фактично, йшлося про рівнозначність принципів взаємодії органів державної влади та громадської влади (влади впливу громадянського суспільства на процеси державного управління), а також про «раціональний механізм наглядового регулювання системи балансу влади, регламентованого нормами законів» [13, с. 354].

У контексті аналізу комунікації як структурної складової визначення форм взаємодії органів державної влади та громадськості доцільно спиратися, передусім, на розгляд структури такої комунікативної взаємодії. Її структурними елементами, традиційно, є відповідні суб’єкти комунікації, а саме: громадяни, органи державної влади, громадські організації, ЗМІ. Кожен із цих суб’єктів має власний комунікативний статус, займає відповідну позицію та відіграє певну роль у запровадженні певних комунікативних технологій. На думку Н. Балинської для того, щоб уникнути відповідних ризиків, які, імовірно, матимуть місце в комунікативній взаємодії цих суб’єктів, украй важливим є розроблення законодавчо регламентованих моделей взаємодії органів державної влади та громадськості [1, с. 126].

На переконання дослідниці, ідеальною є модель двосторонньої симетричної комунікації у формі діалогу, яка характеризується високим рівнем залучення громадськості в державно-управлінські процеси. Насамперед, ідеться про те, що органи державної влади не лише повинні бути зацікавленими в налагодженні комунікативної взаємодії з громадськістю, але й відігравати активну суб’єктну роль у таких процесах. Більше того, будь-які форми зворотної взаємодії мають бути необхідною складовою прийняття ними тактичних і стратегічних державно-управлінських рішень.

З позицій структурно-функціонального розгляду комунікативної взаємодії в системі державного управління В. Дрешпак виділяє чотири притаманні їм основні складові:

  • соціальна складова– окремі особи та соціальні групи, які є учасниками комунікативної діяльності, джерелами й отримувачами контенту – саме ця складова визначає сутнісні характеристики комунікативної діяльності загалом;
  • технологічна складова– способи та прийоми створення, трансляції, отримання й розуміння, зберігання повідомлень;
  • технічна складова – системи та засоби створення, трансляції, отримання й декодування, зберігання повідомлень;
  • семіотична складова– окремі знаки та знакові системи, які є формою для контенту, його носіями [4].

Що стосується інших поглядів науковців на процес формування структури комунікативної взаємодії, то український дослідник І. Василенко виокремлює такі структурні складові комунікації, які включені в процес комунікативної взаємодії: спільне обговорення, виявлення спільності в процесі мислення при обговоренні, що і є етапом збирання інформації. Цей етап ґрунтується на статистичних матеріалах, анкетуванні, результатах інтерв’ю, на допомозі соціальних проектних груп, на результатах нарад, спостереження. Вважається, що для ефективного процесу прийняття рішення необхідно використовувати прикладні методики конфліктології, правила раціональної дискусії. До таких дискусій вважає за необхідне залучати також зацікавлені соціальні групи [2, с. 103–107].

У даному контексті потрібно зважати на те, що комунікативна політика держави, передусім, має бути спрямована на розвиток громадянського суспільства, що дає підстави виокремити громадську модель комунікативної політики. З цього приводу відомий дослідник М. Ільїн охарактеризував три основні моделі формування громадянського суспільства:

  1. Модель формування громадянського суспільства під захистом абсолютної держави, яка історично належить до доби Середньовіччя, коли утвердились ідеї абсолютистської держави, що в підсумку призвело до органічної залежності громадянського суспільства від держави.
  2. Модель зародження громадянського суспільства знизу, що обумовлено активним розвитком громадських рухів, однак одним із ризиків цієї моделі є тривалість процесу їх участі у творенні та реалізації державної політики. На думку вченого, завершився процес формування цієї моделі лише у середині ХІХ ст.
  3. Модель міжкорпоративної інтеграції, яка є одним із різновидів громадянського суспільства, яке формується «збоку», шляхом залучення корпорацій та корпоративних структур, які протиставляються як об’єднанню населення (громади, первинні консолідації тощо), так і владним структурам [6].

Важливу теоретико-методологічну цінність, поряд із наведеними вище моделями, також становить концепція О. Бєлокурова, який вказав на три основні моделі взаємодії інститутів громадського суспільства з органами державної влади, до яких він зараховує:

  • нормативну модель, базовану на ліберальних формах взаємодії;
  • легітимаційну модель, яка характеризує функціональну роль громадськості у розвитку політичної системи;
  • інструментальну модель, яка забезпечує функціональний вплив громадянського суспільства на вирішення соціально-економічних та політичних проблем [9].

З огляду на вищенаведене, нам видається доцільним класифікувати ідеальну модель, яка, на думку вченого В. Ледяєва характеризує модель взаємовідносин між державою та громадянським суспільством, у межах якої останнє здобуває можливість реалізувати свої ініціативи та приватні інтереси, і при цьому органи державної влади не виходять за рамки законів. Така модель «забезпечує охорону певних зон свободи громадян від втручання держави, а держава не порушує встановлені нею норми. Влада держави, що забезпечує здійснення прав і свобод громадян, є досить ефективною, щоб гарантувати організаціям громадянського суспільства та громадянам їх права і свободи, а також можливість брати участь у реалізації своїх інтересів у приватній сфері, незважаючи на неминучі спроби інших груп протидіяти цьому в силу розбіжності їхніх інтересів, цілей і цінностей. Тобто це свідчить про те, що держава повинна бути здатною долати незаконні (неформальні, нелегітимні) способи впливу на громадянське суспільство з боку його окремих сегментів» [7].

У межах аналізу особливу увагу потрібно приділити розгляду моделі внутрішньої та зовнішньої комунікативної політики держави. Під зовнішньою моделлю комунікативної взаємодії держави потрібно розуміти «стратегію та технологію використання комплексу засобів взаємодії із зацікавленими суб’єктами» [5], інструменти інформаційного супроводу взаємодії держави та громадськості у процесах державного управління. Основна мета зовнішньої комунікативної взаємодії держави має полягати у створенні її стабільного іміджу в умовах відповідних кризових ситуацій.

Основними інструментами зовнішньої комунікативної політики держави повинні бути певні види PR-комунікацій. З огляду на це, потрібно чітко розмежовувати PR-комунікації як [11]:

  • засіб підтримки маркетингу (комунікація спрямована на цільову аудиторію громадськості, досягнення її підтримки та лояльності);
  • засіб формування певної репутації як органів державної влади, так і громадських організацій (забезпечується досягнення довіри з боку зацікавлених груп громадськості (бізнес-структури, органи державної влади та місцевого самоврядування).

Ці види PR-комунікацій спрямовані на управління корпоративним іміджем та репутацією органів державної влади. Основними факторами успішної репутації органів державної влади є: якість державно-управлінських послуг та відповідної діяльності державно-управлінських структур; відповідність державно- управлінської діяльності соціально-значимим ідеям розвитку суспільства; оцінка діяльності органів державної влади у ЗМІ та ставлення до неї лідерів громадської думки і ключових експертів у цій сфері.

У межах зовнішньої комунікативної політики держави Є. Медвєдєва виділяє дві моделі:

  1. Індиферентно-маніпулятивна модель. Ця модель становить серію імпульсивних одноразових акцій, відповідно до яких отримувач інформації розглядається як об’єкт маніпуляції, для цього використовуються різні засоби тиску на громадськість в основному через ЗМІ. Певні PR-акції маркетингового типу, які спрямовані на просування ефективної діяльності органів державної влади в напрямку прийняття відповідних рішень, досить часто можуть бути перенаправленні у бік антикризового PR у разі того, якщо вони не здобули належного рівня підтримки з боку громадськості.
  2. Інформаційна модель. Ця модель передбачає проведення системної роботи органів державної влади зі ЗМІ (розсилка прес-релізів), однак не передбачає чітко визначеного переліку посадових осіб, які мають спілкуватись зі ЗМІ, публічні виступи топ-менеджерів від влади ніхто професійно не обробляє; до підготовки прес-релізів та іншої інформації для преси співробітники PR-служб підходять лише формально [8].

Ці моделі зовнішньої комунікативної політики характеризують винятково інституційно-формальний підхід до формування системи зовнішніх комунікацій у системі органів державної влади шляхом побудови балансу їх інтересів із контактними групами громадськості. Комунікативна політика розглядається як стратегічна функція топ-менеджерів, покликаних надати їй відповідного організаційно-структурного оформлення. Для цього в органах державної влади створюються спеціальні структурні підрозділи, які здійснюють системну роботу із просування діяльності конкретного органу державної влади та місцевого самоврядування, їх перших осіб, розробляють PR-стратегії їх діяльності в умовах відповідних кризових ситуацій.

Реалізація зовнішньої моделі комунікативної взаємодії щодо забезпечення взаємодії органів державної влади та громадськості базується на дотриманні таких двох параметрів: ключове послання громадськості з боку органів державної влади; засоби, які забезпечують донесення цих послань до цільової аудиторії відповідних груп громадськості.

Під внутрішньою моделлю комунікативної політики держави потрібно розуміти комунікативні прийоми взаємодії персоналу органів державної влади з громадськістю, між громадськістю у державі, між інституційними структурами окремого органу державної влади, а також між окремими представниками органів державної влади та представниками політичних партій, законодавчих структур. У підтвердження репрезентативності змісту внутрішньої комунікативної політики держави В. Степанов виокремив такі моделі[12]:

  1. «Ми – інклюзивне», передбачає комунікативну взаємодію між державним службовцем та громадянином на паритетних засадах, де між ними не існує жодних відмінностей. Державний службовець як слуга народу має виступати у ролі представника даної референтної групи (від народу), він має говорити від його імені, бути рупором та виразником його інтересів.
  2. «Ми – корпоративне» передбачає взаємодію із комунікантами (адресантами), які належать до різних референтних груп. Адресант (державний службовець, політик) позиціонуючи себе як слуга народу, працює за наймом, намагається вирішити проблеми своїх громадян у межах своєрідного соціального договору. Адресант пропонує свою кандидатуру та програму дій, громадяни на підставі цього мають зробити свій вибір чи укладати з ним свій договір, надаючи йому у такий спосіб свій мандат довіри.
  3. «Ми – опонуюче», схема такої комунікативної моделі становить тріаду, учасниками якої стають державний службовець і громадянин, які перебувають у відносинах, визначених суспільним договором, а також третя особа, яка безпосередньо не присутня, але яка активно впливає на комунікацію та комунікативну роль адресанта. Досить часто третьою особою, яка має пасивну роль (мовчазного спостерігача, аутсайдера, некомуніканта, пасивного члена тріади), є діюча влада. Державний службовець, політики, звертаючись до своєї цільової аудиторії, висловлюють своє відношення до третьої сторони тріади. Адресат, отримуючи інформацію, постає перед необхідністю оцінити отримане повідомлення в системі координат «істинне – хибне», поділяючи певні судження чи заперечуючи їх.

Виокремлення цих трьох типів адресанту дозволяє ідентифікувати три основні функції представників органів державної влади у системі комунікативної взаємодії:

  • демонстрація приналежності до певної референтної групи;
  • демонстрація своїх намірів стосовно певної референтної групи;
  • демонстрація ставлення до діючої влади та її політики чи до опонентів та їхніх програм.

Наведені вище комунікативні моделі виступають у ролі своєрідних інструкцій налагодження комунікативної взаємодії між органами державної влади та громадськістю. На думку Є. Шейгала, така комунікативна інструкція повинна містити певні «стилістичні особливості побудови тексту, враховуючи неповні речення, модальні безособові предикатні слова (потрібно, необхідно, повинні тощо), які спільно з інфінітивами у складі складного присудку у безособовому реченні (необхідно зробити, повинні відчути) створюють специфічну для інструкції категоричність» [14].

Таким чином, внутрішня модель комунікативної політики держави відображає комунікативний зміст того, хто (орган державної влади) ініціює подачу інформації, його наміри та зусилля з метою демонстрації довіри та подачі певних індикативних цінностей, призначених для конкретної референтної групи. Запровадження даної моделі за таких умов має бути спрямованим на те, щоб зробити діяльність органів державної влади зрозумілою для громадськості, довівши тим самим, що вони працюють заради виключної реалізації їхніх інтересів. Ідеться про встановлення прямої комунікативної взаємодії між ними.

Таким чином, можна виділити такі структурні компоненти комунікативної взаємодії органів державної влади та громадськості:

  • процес реагування на інтереси різноманітних груп;
  • процес розуміння інформації, укладеної в законодавчих актах, їхнє трактування і створення правил, каналів упровадження даних законів;
  • створення внутрішніх інформаційних потоків; акцент на вивченні поведінки людей, а не управлінських структур і умов праці;
  • підхід до комунікативної діяльності як до потреби в особистісних і міжособистісних взаєминах, що існують поза формальними, бюрократичними відносинами: спілкування, ствердження самоповаги й особистісної цілісності індивіда;
  • процес зв’язків з численними окремими групами й окремими індивідами у забезпеченні громадянських послуг;
  • взаємини індивіда й організації із широкими масами та співвідношення з цілями суспільства.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Ефективність діяльності органів державної влади визначається не лише прийняттям ефективного рішення, яке максимально відповідає інтересам громадськості, а обов’язково його реалізацією завдяки ефективно діючому комунікативному контролю, який можливий лише за умови розвинених форм комунікативної взаємодії між ними. За таких обставин, органи державної влади мають бути наділені механізмами зворотного зв’язку та взаємного контролю, що тим самим передбачає запровадження системного моніторингу громадської думки суспільно-політичної ситуації та ефективності влади.

Відповідно, модель формування комунікативної взаємодії включає цільовий (вимоги змагальної діяльності), змістовний (інформаційний, діяльнісний і емоційно-перцептивний) компоненти. Змістовну основу моделі складають три рівня (етапи) спільної діяльності, що виникає в її процесі комунікації: суб’єкт як продукт для іншого учасника (не носить характеру спільної діяльності) – спільна комунікація (у формі співпраці, кооперації на основі взаємної відповідальності між учасниками) – спільна діяльність (діяльність колективна, свідомо громадська). Завдяки цьому комунікативна взаємодія органів державної влади та громадськості здатна забезпечити баланс державно-управлінських, державно-громадських та державно-приватних інтересів у суспільстві.

 

Список літератури

  1. Балынская Н. Коммуникативные риски в сфере управления / Н.Балынская // Гос. служба. – 2008. – №  – С. 121–136.
  2. ВасиленкоИ.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия / И.А. Василенко. – М. : Издат. корпорация «Логос», 2000. – 200 с.
  3. ВоробьёвЮ.Л. Коммуникативное взаимодействие гражданского общества и структур публичной власти как управленческий процесс : моногр. / Ю.Л. Воробьёв. – М. : [б.и.], 2008. – 370 с.
  4. Дрешпак В.М. Структура та функції комунікативної підсистеми державного управління / В.М. Дрешпак // Аспекти публічного управління. – 2013. – № 1. – С. 22–27.
  5. Егорова-ГантманЕ.В. Политическая реклама / Е.В. Егорова-Гантман. – М. : Николо-Медиа, 2002. – 240 с.
  6. ИльинМ.В. Освоение свобод и гражданств в космополитическом предназначении / М.В. Ильин // В поисках гражданского общества / НовГУ им. Ярослава Мудрого. – Великий Новгород : [б. и.], 2008. – С. 39–42.
  7. ЛедяевВ.Г. Государство VS гражданское общество: скрытые практики власти и сопротивления / В.Г. Ледяев // В поисках гражданского общества / НовГУ им. Ярослава Мудрого. – Великий Новгород : [б. и.], 2008. – С. 199–259.
  8. МедведеваЕ.В. Рекламная коммуникация / Е.В. Медведева. – М. : Едиториал УРСС, 2004. – 280 с.
  9. Почему НКО и власти нужны друг другу. Модели взаимодействия в регионах Северо-запада / Н. Яргомская, Е. Белокурова, М. Ноженко и др. // Публичная политика: вопросы мягкой безопасности в Балтийском регионе / под ред. М.Б.Горного. – СПб. : Норма, 2004. – С. 52–147.
  10. Про затвердження Середньострокового плану пріоритетних дій Уряду до 2020 року : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 03 квітня 2017 року № 275-р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/275-2017-%D1%80.
  11. Романенко Є.О. Моделі комунікативної політики держави та інструментальне забезпечення взаємодії органів державної влади та громадськості / Є.О. Романенко // Демократичне врядування. – 2014. – Вип. 14. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeVr_2014_14_11.
  12. Степанов В.Н. Провокативный дискурс социально-политической коммуникации / В.Н. Степанов. – СПб. : [б.и.], 2003. – 263 с.
  13. Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея: пер. с англ. / под общ. ред. с предисл. Н.Н. Яковлева, коммент. О.Л. Степановой. – М. : Прогресс, 1994. – 592 с.
  14. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса / Е.И. Шейгал. – М. : ИТДГК «Гнозис», 2012. – 326 с.

References

  1. Balynskaya N. (2008), “Communication risks in management”, Gosudarstvennaya sluzhba, vol. 5, pp. 121–136.
  2. Vasilenko I.A. (2000), Administrativno-gosudarstvennoe upravlenie v stranah Zapada: SShA, Velikobritaniya, Frantsiya, Germaniya [Administrative and state management in Western countries: USA, UK, France, Germany], Publishing Corporation “Logos”, Moscow, Russia.
  3. Vorobyov Yu.L. (2008), Kommunikativnoe vzaimodeystvie grazhdanskogo obschestva i struktur publichnoy vlasti kak upravlencheskiy protsess : monografiya [Communicative interaction of civil society and government authorities as a management process: monograph], Moscow, Russia.
  4. Dreshpak V.M. (2013), “Structure and functions of the communicative subsystem of public administration”, Aspekty publichnoho upravlinnia, vol. 1, pp. 22–27.
  5. Egorova-Gantman E.V. (2002), Politicheskaya reklama [Political advertising], Nikolo-Media, Moscow, Russia.
  6. Ilin M.V. (2008), “The development of freedoms and citizenship in a cosmopolitan destination”, V poiskah grazhdanskogo obschestva, Yaroslav-the-Wise Novgorod State University, Veliky Novgorod, Russia, pp. 39–42.
  7. Ledyaev V.G. (2008), “State VS civil society: hidden practices of power and resistance”, V poiskah grazhdanskogo obschestva, Yaroslav-the-Wise Novgorod State University, Veliky Novgorod, Russia, pp. 199–259.
  8. Medvedeva E.V. (2004), Reklamnaya kommunikatsiya [Advertising communication], Editorial URSS, Moscow, Russia.
  9. Yargomskaya N., Belokurova E. and Nozhenko M. (2004), “Why NGOs and authorities need each other. Models of interaction in the North-West regions”, Publichnaya politika: voprosyi myagkoy bezopasnosti v Baltiyskom regione, Norma, St. Petersburg, Russia, pp. 52–147.
  10. Cabinet of Ministers of Ukraine (2017), “Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine “On Approval of the Government’s Medium-Term Priority Action Plan to 2020”, available at: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/275-2017-%D1%80.
  11. Romanenko Ye.O. (2014), “Models of communicative policy of the state and instrumental provision of interaction between government authorities and the public”, Demokratychne vriaduvannia, vol. 14, available at: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeVr_2014_14_11.
  12. Stepanov V.N. (2003), Provokativnyiy diskurs sotsialno-politicheskoy kommunikatsii [Provocative discourse of social and political communication], St. Petersburg, Russia.
  13. Yakovlev N.N. (1994), Politicheskie esse A. Gamiltona, Dzh. Medisona i Dzh. Dzheya [Federalist. Political essays by A. Hamilton, J. Madison and J. Jay], Progress, Moscow, Russia.
  14. Sheygal E.I. (2012), Semiotika politicheskogo diskursa [Semiotics of political discourse], ITDGK “Gnosis”, Moscow, Russia.

 

Рачинська Олена Анатоліївна,

завідувач сектору координації ТАІЕХ відділу управління проектами Центру адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу

01601, Україна, м. Київ, вул. Прорізна 15

Rachynska Olena A.,

Head of the TAIEX Coordination Sector of the Project Management Department of the Center for Adaptation of the Civil Service to the Standards of the European Union

15, Prorizna str., Kyiv, 01601, Ukraine

Email: orachun@ukr.net

ORCID: 0000-0003-0974-0534

 

Цитування: Рачинська О.А. Формування моделі комунікативної взаємодії у сфері публічного управління // Державно-управлінські студії. – 2018. – № 5 (7). – Режим доступу : _________.

Стаття надійшла: 01.01.2018

Схвалено до друку: 01.01.2018

 

Citation: Rachynska O.A. (2018), Formation of model of communicative interaction in the public administration sphere, Derzhavno-upravlinski studii, vol. 5 (7), available at: __________.

Article arrived: 01.01.2018

Accepted: 01.01.2018