КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК УМОВА ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРАВООХОРОНЦІВ

 

Державно-управлінські студії № 8(10), 2018

УДК:35.072.3:316.663

Онищук С.В.,

доктор наук з державного управління, доцент,

Івано-Франківська обласна державна адміністрація,

заступник голови

 

КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК УМОВА ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРАВООХОРОНЦІВ

COMMUNICATIVE COMPETENCE AS CONDITION OF PROFESSIONAL DEVELOPMENT OF LIMBS OF THE LAW

 

У статті досліджено особливості комунікативної компетентності як умова професійного розвитку правоохоронців, яка є складовою їх професійного розвитку і характеризує: професійні вміння і знання суті виконуваної роботи; психологічні, поведінкові особистісні риси, необхідні для успішного виконання певної роботи. Здійснений аналіз комунікативної компетентності правоохоронців надав змогу зробити висновок, що вона є необхідною умовою їх професійного розвитку і передбачає формування системи специфічних знань та вмінь, які мають пізнавальну (гностичну) і особистісну природу, і складається з природних і набутих здібностей, знань і вмінь, які суб’єкт отримує як у процесі навчання, так і безпосередньо в процесі професійної діяльності.

 

The article explores the peculiarities of communicative competence as a condition of professional development of law enforcement officers, which is a component of their professional development and characterizes: professional skills and knowledge of the essence of the work performed; psychological, behavioral personality traits necessary for the successful completion of a job. The conducted analysis of the communicative competence of law enforcement officers made it possible to conclude that it is a necessary condition for their professional development and involves the formation of a system of specific knowledge and skills that have a cognitive (gnostic) and personal nature, and consists of natural and acquired abilities, knowledge and skills that the subject receives both in the course of training and directly in the course of professional activity.

 

Ключові слова: комунікативна компетентність, соціокультурна компетентність, професійні вміння, комунікативні здібності, особистісно-професійний розвиток.

 

Keywords: communicative competence, socio-cultural competence, professional skills, communicative abilities, personal and professional development.

 

Постановка проблеми. Будь-яка сфера професійної діяльності потребує певного рівня компетентної здібності. Особливо актуально це питання постає для представників правоохоронних органів, комунікативні здібності яких є визначальними у їх професійній діяльності і мають певну специфіку, притаманну сфері діяльності і контингенту соціального середовища, з якими вони взаємодіють. Недостатній рівень комунікативної компетентності правоохоронців має наслідком певні комунікативні бар’єри у взаємозв’язках між правоохоронцями і громадянами, знижує професіоналізм працівників. Навпаки, професійно виважене спілкування з суб’єктами сфери взаємодії є основою для побудови ефективної міжсуб’єктної взаємодії у суспільстві.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується стаття. В межах сучасних дослідницьких підходів, спрямованих на артикуляцію і конкретизацію проблематики комунікативної компетентності, важливого значення набуває практичний вимір комунікативної компетентності в структурі професійного розвитку правоохоронців.

Це також умовлено необхідністю їх більш цілеспрямованого особистісно-професійного розвитку, пов’язаного з адаптацією до нових умов конкурентного професійного середовища.

 

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика комунікативної компетентності як об’єкту дослідження, її місця та ролі у публічному управлінні є предметом наукового пошуку багатьох дослідників, зокрема цим питанням приділили значну увагу у своїх працях І.Бевзюк, І.Ляшенко, Л.Сікорська, О.Туринська, Т.Федорів, О.Чернова та ін. В той же час пропозиції щодо запровадження ефективної комунікації в правоохоронному середовищі висвітлені в науковій літературі ще не в повній мірі.

 

Метою статті є дослідження особливостей комунікативної компетентності як умови професійного розвитку правоохоронців.

 

Виклад основного матеріалу. В контексті з’ясування сутності комунікативної компетентності у загальному сенсі заслуговує на увагу розуміння її як сукупності знань, умінь та навичок, які забезпечують реалізацію мовного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Т.Астафурова у зв’язку з цим визначає комунікативну компетентність через такі характеристики рівня здібностей індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючими його людьми: вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях; вміння правильно визначати особистісні особливості та емоційні стани інших людей; вміння обирати і реалізовувати адекватні способи взаємодії з іншими людьми [1, с. 11].

Виходячи із цього, на думку І. Ляшенко, комунікативна компетентність містить: 1) творче мислення (нестандартність, гнучкість мислення); 2) культуру мовної дії (писемна побудова фраз, простота й ясність викладу думок, образна виразність та чітке аргументування, адекватний ситуації спілкування тон, динаміка звучання голосу, темп, інтонація і, звичайно, хороша дикція); 3) культуру самоналаштування на спілкування та психоемоційної регуляції свого стану; 4) культуру жестів і пластики рухів (самокерування психофізичним напруженням та розслабленням, діяльна самоактивація тощо); 5) культуру сприйняття комунікативних дій партнера зі спілкування; 6) культуру емоцій (як вираз емоційно-оцінних думок у спілкуванні) тощо [2].

Виходячи із цього, комунікативну компетентність вчений пропонує розглядати як системно-інтегруючий процес, який має такі складові: – комунікативно-діагностичну (діагностика соціопсихологічної ситуації й умов майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних та інших суперечностей, з якими, можливо, належить зіткнутися особі в спілкуванні); – комунікативно-прогностичну (оцінка позитивних і негативних сторін майбутнього спілкування); – комунікативно-програмуючу (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції та дистанції спілкування); – комунікативно-організаційну (організація уваги партнерів зі спілкування, стимулювання їх комунікативної активності, управління процесом спілкування тощо); – комунікативно-виконавську (діагноз комунікативної ситуації, в якій відбувається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний заздалегідь осмисленою індивідуальною програмою спілкування) [2]. Такий контекст ідентифікації даного аспекту свідчить про те, що компетентність являє собою достатньо складну та багаторівневу категорію, яка цілісно та функціонально всебічно характеризує професійну діяльність правоохоронця.

В межах контекстної логіки аналізу даного питання О.Туринська вважає, що комунікативна компетентність формується в умовах безпосередньої взаємодії, тому базується на досвіді спілкування між людьми. Цей досвід, на думку вченого, «набувається не тільки у процесі безпосередньої комунікації, а також опосередкованої, в тому числі з літератури, театру, кіно, з яких людина отримує інформацію про характер комунікативних ситуацій, особливості міжособистісної взаємодії і засоби їх вирішення, тобто у процесі розвитку комунікативної сфери людина запозичує з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних та візуальних форм» [3, с.188].

Виходячи із цього, нею виокремлено таке розуміння сутності комунікативної компетентності, як «сукупність знань, умінь і навичок, за допомогою яких людина може конструктивно спілкуватися та взаємодіяти у будь-яких життєвих ситуаціях, з різними типами особистостей, опираючись на набутий досвід та культуру спілкування» [3, с.188].

У продовження даного концептуального осмислення досліджуваного поняття О.Чернова вважає, що до складу компетентності включають деяку сукупність знань, умінь і навичок, що забезпечують успішне протікання комунікативного процесу, виділяють наступну стратегію побудови системи діагностики: інвентаризація компонентів компетентності (знань, умінь і навичок) і підбор або створення для оцінки кожного з компонентів відповідної психологічної процедури. При цьому, дослідник вважає, що до комунікативних якостей, які є професійно важливими, потрібно віднести: контактність, відвертість, емпатію, емоційну стійкість, культуру поведінки і спілкування, наявність адекватного іміджу [4, с.232].

Враховуючи даний аспект ідентифікації комунікативної компетентності, на особливу увагу також заслуговують особливості комунікації працівників правоохоронної системи, які вирішують різноманітні комунікативні завдання, спілкуються з певними категоріями населення за різних обставин та умов. З цього приводу О.Туринська зазначає, що ефективність професійного спілкування визначається рівнем комунікативної компетентності його учасників, і насамперед – самого працівника правоохоронних органів. Для належного рівня комунікативної компетентності, на думку дослідника, необхідно мати розвинуті перцептивні здібності й уміння (здібності й уміння правильно сприймати оточуючих осіб): хоча б у загальному вигляді визначати характер особи, її настрій і внутрішній стан у конкретній ситуації взаємодії і на основі цього шукати адекватний стиль і тон спілкування в кожному конкретному випадку і в різноманітних ситуаціях. Поряд з цим, від правоохоронця вимагається уміння співробітництва  і  координації  дій  із  колегами  в  різних видах діяльності [3, с.191].

Підтримуючи даний підхід, І. Бевзюк описує поняття комунікативної компетентності як цілісне системне явище та виділяє в його структурі низку взаємопов’язаних компонентів: – гностичний компонент (система знань про сутність, структуру, функції та особливості спілкування взагалі та професійного зокрема; знання про стилі спілкування, зокрема, про особливості власного комунікативного стилю; фонове знання, тобто загальнокультурна компетентність, яка, не маючи безпосереднього відношення до професійного спілкування, дозволяє вловити, зрозуміти приховані натяки, асоціації тощо, тобто зробити розуміння глибшим, більш емоційним, глибоким, особистісним; творче мислення, внаслідок якого спілкування виступає як різновид соціальної творчості); – комунікативний компонент (загальні та специфічні комунікативні уміння, які дозволяють успішно встановлювати контакт із співрозмовником, адекватно пізнавати його внутрішні стани, керувати ситуацією взаємодії з ним, застосувати конструктивні стратегії поведінки у конфліктних ситуаціях; культура мовлення; експресивні уміння, які забезпечують адекватний висловлюванням міміко-пантомімічний супровід; перцептивно-рефлексивні уміння, які забезпечують можливість проникнення у внутрішній світ партнера по спілкуванню та розуміння самого себе; домінуюче застосування організуючих впливів у взаємодії з людьми; – емоційний компонент (гуманістична установка на спілкування, інтерес до іншої людини, готовність вступати з нею в особистісні, діалогічні взаємини, інтерес до власного внутрішнього світу; розвинуті емпатія та рефлексія; високий рівень ідентифікації з виконуваними професійними та соціальними ролями; позитивна Я-концепція; адекватні вимогам професійної діяльності психоемоційні стани); – мотиваційний компонент (потреба у спілкуванні, мотивація до успіху) [5, с. 204].

Дотримуючись даної традиції щодо визначення комунікативної компетентності, Т.Крашеніннікова відзначає, що правоохоронець має володіти сукупністю знань та вмінь, що давали б йому можливість: адаптувати діяльність його органу до сучасних економічних, політичних та соціальних умов і вимог; поєднувати знання питань теорії з практикою, володіти сучасною, методологією обґрунтування управлінських рішень з урахуванням загальнолюдських цінностей, інтересів особи і суспільства та держави; уміло користуватися досягненнями інформаційних технологій [6, с. 5]. Поряд з цим, на думку дослідника, діяльність правоохоронців пов’язана із «різноманітними ситуаціями конфліктної взаємодії різного рівня, переважно агресивного за своєю формою спілкування  – очна ставка, обшук, допит, контакт з агресивними проявами осіб, протистоянням позицій, відкритим конфліктом різного ступеня, що пов’язаний із негативною емоційною напругою» [6, с. 12].

Отже, як вже зазначалось у наших попередніх дослідженнях, правоохоронці наділяються державно-владними повноваженнями і здатні приводити в дію механізм державного примусу, тобто особи, які займають визначену законодавством соціальну і державно-правову позицію, і тому наділяються спеціальним правовим статусом, повноваження носять публічний характер, і ці повноваження реалізуються щодо всіх громадян [7].

Синтезуючи більшість дослідницьких підходів, присвячених аналізу комунікативної компетентності в специфічному середовищі, притаманному професійній діяльності правоохоронців, зауважимо, що така компетентність має певні соціально-психологічні відмінності від загальних вимог до комунікативної компетентності державних службовців. У зв’язку з цим Л.Сікорська зазначає, що критерієм комунікативної компетентності правоохоронця вважається партнерська позиція у спілкуванні, тобто «вміння вийти з будь-якої ситуації, не загубивши внутрішньої волі і водночас не давши втратити її партнерові зі спілкування» [8, с.108].

У даному контексті важливого значення набуває визначення соціокультурної складової комунікативної компетентності, під якою Т.В.Федорів розуміє «здатність здійснювати продуктивний обмін елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття комунікації в певній соціокультурній ситуації (вербальні, невербальні компоненти, норми, правила, цінності, ритуали, стереотипи тощо)» [9].

Вчений пропонує розглядати комунікативну компетентність як інтегральну функціональну характеристику, яка належить до соціальних представницьких компетентностей державних службовців, і характеризується такими елементами, як: мовна компетентність (знання мовного коду, в рамках якого здійснюється комунікація, володіння всіма рівнями мови, стилістикою і правилами мовної трансформації; володінням відповідним тезаурусом – запасом слів, найбільш прийнятних для комунікації в певній соціально-комунікативній ситуації на певну тему, у широкому значенні – наявність відкритої і гнучкої системи значень, що зберігається в пам’яті індивіда); культурна компетентність (орієнтування у базових елементах культури, ціннісних установках, фонових знаннях, звичаях, ритуалах, стереотипах, притаманних соціокультурному середовищу, в рамках якого ведеться комунікація; володінням навичками спільної (групової) професійної комунікативної діяльності, а також усталеними в певному соціокультурному середовищі стратегіями і тактиками комунікативної діяльності); прагматична компетентність (уміння користуватись правилами, максимами, конвенціями спілкування, законами рольової комунікації; когнітивними та інструментальними прийомами, спрямованими на самовдосконалення індивідуальної комунікативної діяльності; умінням проектувати ситуації комунікації та обирати ефективний інструментарій і стилістику спілкування залежно від ситуації та вирішувати конфліктні ситуації); предметна компетентність (розуміння онтології зовнішнього та внутрішнього світу й способів їх категоризації в рамках лінгвосоціокультурної ситуації спілкування); стратегічна компетентність  (уміння обирати ефективну стратегію і тактику комунікативних дій, залежно від мети й ситуації комунікації; володіти технологіями комунікативного лідерства – моделями вербальної і невербальної поведінки, спрямованими на переконання та спонукання до дій, використанням знаків соціальної інтеграції, умінням артикулювати ідеї й цінності, деталізувати та узагальнювати їх); ілокутивна компетентність  (здатність реалізовувати комунікативні наміри, використовуючи вербальні та невербальні комунікативні засоби); представницька комунікативна компетентність (володіння вербальними, невербальними, поведінковими та іншими технологіями, які дають змогу представляти певний орган державної влади у взаємодії з іншими організаціями, громадськістю, ЗМІ та в публічній сфері загалом) [9].

У продовження даної концепції Л.Скіорська розуміє комунікативну компетентність правоохоронця як вміння розширювати або звужувати коло спілкування, регулювати його глибину; здатність розуміти і бути зрозумілим партнерам із міжособистісних взаємин; готовність і здатність особистості працівника до конструктивної вербальної та невербальної взаємодії з іншими об’єктами як професійного, так і побутового спілкування, що передбачає володіння ним певною сукупністю комунікативних знань, умінь і навичок. Основними джерелами набуття комунікативної компетентності особистості вчений вважає соціонормативний досвід народної культури; знання мов спілкування, що використовуються народною культурою; досвід повсякденного міжособистісного і професійного спілкування; досвід сприйняття мистецтва [8, с.115].

Поряд з цим, вчений детермінує критерії несформованості комунікативної компетентності правоохоронців як: «невпевненість у своїх силах; підвищений рівень тривожності, нездатність контролювати свою поведінку та емоції, вразливість, низьку самооцінку, пригніченість, зайву сором’язливість, схильність до самозвинувачень, пасивність, безініціативність у професійній діяльності, надання переваги одноманітній роботі, слабко виражене прагнення до досягнень і успіхів у професійній діяльності, ухиляння від виконання додаткових обов’язків, тощо» [8, с.117].

Визначені критерії недосконалої комунікативної компетентності правоохоронців зумовлюють напрямки її удосконалення і розвитку.

Отже, комунікативна компетентність правоохоронців є складовою їх професійного розвитку і характеризує індивідуальну специфіку комунікативних здібностей кожного окремого суб’єкта, до яких належать: професійні вміння і знання суті виконуваної роботи, психологічні, поведінкові особистісні риси, необхідні для успішного виконання певної роботи.

 

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Здійснений аналіз комунікативної компетентності правоохоронців надав змогу зробити висновок, що вона характеризується як необхідна умова їх професійного розвитку, яка передбачає формування системи специфічних знань і умінь, які мають як пізнавальну (гностичну), так і особистісну природу, і складається з природних і набутих здібностей, знань і умінь, які суб’єкт отримує як в процесі навчання, так і безпосередньо в процесі професійної діяльності.

Комунікативні здібності представників правоохоронних органів є визначальними у їх професійній діяльності і мають певну специфіку, притаманну сфері діяльності і контингенту соціального середовища, з якими вони взаємодіють. Недостатній рівень комунікативної компетентності правоохоронців має наслідком певні комунікативні бар’єри у взаємозв’язках між правоохоронцями і громадянами, знижує професіоналізм працівників. Навпаки, професійно виважене спілкування з суб’єктами сфери взаємодії є основою для побудови ефективної міжсуб’єктної взаємодії у суспільстві.

 

Список використаних джерел

  1. Астафурова Т.Н. Стратегии коммуникативного поведения в профессионально-значимых ситуаціях межкультурного общения: Автореф. дисс. д-ра филол. наук. – М., 2017. – 41 с.
  2. Ляшенко І.В. Компонентний аналіз комунікативної компетенції майбутніх юристів [Електронний ресурс] / І. В. Ляшенко. // Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. – 2014. – Вип. 1. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/Vnadps_2014_1_8
  3. Туринська О. Є. Комунікативна компетентність правоохоронців як умова їх ефективної професійної діяльності [Електронний ресурс] / О. Є. Туринська // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. серія психологічна. – 2012. – Вип. 1. – С. 185-195. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvldu_2012_1_20
  4. Чернова О. Проблема розвитку комунікативної компетентності майбутніх працівників кримінальної міліції [Електронний ресурс] / О.Чернова // Проблеми екстремальної та кризової психології. – 2010. – Вип.8. – С.232-239. – Режим доступу: http://nuczu.edu.ua/sciencearchive/ ProblemsOfExtremeAndCrisisPsychology/vol8/030.pdf
  5. Бевзюк І. М. Особистісні детермінанти комунікативної компетентності майбутніх працівників прокуратури [Електронний ресурс] / І. М. Бевзюк // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 12 : Психологічні науки. – 2013. – Вип. 41. – С. 202-207. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_012_2013_41_32
  6. Крашеніннікова Т.В. Комунікативна компетенція працівника Національної поліції: Навчальний посібник. – Дніпро: Адверта, 2017. – 107 с.
  7. Онищук С. В. До питання правового статусу звільненого працівника міліції [Електронний ресурс] / С. В. Онищук // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. – 2008. – Вип. 20. – С. 179-184. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ apvchzu_2008_20_29.
  8. Сікорська Л.Б. Зміст комунікативної компетентності працівників ОВС та її розвиток [Електронний ресурс] / Л.Б.Сікорська // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – вип. 1. – С.106-119. –  Режим доступу: http://www2.lvduvs.edu.ua/ documents_pdf/visnyky/nvsp/01_2011/11slbtyir.pdf
  9. Федорів Т. В. Комунікативна компетентність і параметри [Електронний ресурс] / Т. В. Федорів // Теор. та практ. держ. управ. – 2010. – Вип. 4. – С. 399-405. –  Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2010-4/doc/4/05.pdf

 

References

  1. Astafurova T.N. Strategii kommunikativnogo povedenija v professional’no-znachimyh situacіjah mezhkul’turnogo obshhenija: Avtoref. diss. d-ra filol. nauk. – M., 2017. – 41 s.
  2. Ljashenko І.V. Komponentnij analіz komunіkativnoї kompetencії majbutnіh juristіv [Elektronnij resurs] / І. V. Ljashenko. // Vіsnik Nacіonal’noї akademії Derzhavnoї prikordonnoї sluzhbi Ukraїni. – 2014. – Vip. 1. – Rezhim dostupu: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/Vnadps_2014_1_8
  3. Turins’ka O. Є. Komunіkativna kompetentnіst’ pravoohoroncіv jak umova їh efektivnoї profesіjnoї dіjal’nostі [Elektronnij resurs] / O. Є. Turins’ka // Naukovij vіsnik L’vіvs’kogo derzhavnogo unіversitetu vnutrіshnіh sprav. serіja psihologіchna. – 2012. – Vip. 1. – S. 185-195. – Rezhim dostupu: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvldu_2012_1_20
  4. Chernova O. Problema rozvitku komunіkativnoї kompetentnostі majbutnіh pracіvnikіv krimіnal’noї mіlіcії [Elektronnij resurs] / O.Chernova // Problemi ekstremal’noї ta krizovoї psihologії. – 2010. – Vip.8. – S.232-239. – Rezhim dostupu: http://nuczu.edu.ua/sciencearchive/ ProblemsOfExtremeAndCrisisPsychology/vol8/030.pdf
  5. Bevzjuk І. M. Osobistіsnі determіnanti komunіkativnoї kompetentnostі majbutnіh pracіvnikіv prokuraturi [Elektronnij resurs] / І. M. Bevzjuk // Naukovij chasopis NPU іmenі M. P. Dragomanova. Serіja 12 : Psihologіchnі nauki. – 2013. – Vip. 41. – S. 202-207. – Rezhim dostupu: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_012_2013_41_32
  6. Krashenіnnіkova T.V. Komunіkativna kompetencіja pracіvnika Nacіonal’noї polіcії: Navchal’nij posіbnik. – Dnіpro: Adverta, 2017. – 107 s.
  7. Onishhuk S. V. Do pitannja pravovogo statusu zvіl’nenogo pracіvnika mіlіcії [Elektronnij resurs] / S. V. Onishhuk // Aktual’nі problemi vdoskonalennja chinnogo zakonodavstva Ukraїni. – 2008. – Vip. 20. – S. 179-184. – Rezhim dostupu: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ apvchzu_2008_20_29.
  8. Sіkors’ka L.B. Zmіst komunіkativnoї kompetentnostі pracіvnikіv OVS ta її rozvitok [Elektronnij resurs] / L.B.Sіkors’ka // Naukovij vіsnik L’vіvs’kogo derzhavnogo unіversitetu vnutrіshnіh sprav. – 2011. – vip. 1. – S.106-119. –  Rezhim dostupu: http://www2.lvduvs.edu.ua/ documents_pdf/visnyky/nvsp/01_2011/11slbtyir.pdf
  9. Fedorіv T. V. Komunіkativna kompetentnіst’ і parametri [Elektronnij resurs] / T. V. Fedorіv // Teor. ta prakt. derzh. uprav. – 2010. – Vip. 4. – S. 399-405. –  Rezhim dostupu: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2010-4/doc/4/05.pdf