ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В ДОБУ ПОСТМОДЕРНУ: АНАЛІЗ СУЧАСНИХ ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПІДХОДІВ

Державно-управлінські студії №4(6), 2018


УДК 323.39


В.В. Туча

кандидат наук з державного управління, докторант кафедри парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В ДОБУ ПОСТМОДЕРНУ: АНАЛІЗ СУЧАСНИХ ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПІДХОДІВ

V. Tucha

Candidate of Science in Public Administration, Ph.D. in the Department of Parliamentarism and Political Management of the National Academy of Public Administration under the President of Ukraine

FEATURES OF THE DEVELOPMENT OF THE POLITICAL ELITE ON THE DAY OF POSTMODERN: AN ANALYSIS OF MODERN RESEARCH APPROACHES

 

      В межах даної статті здійснено аналіз сучасних дослідницьких концепцій ідентифікації особливостей розвитку політичної еліти в добу постмодерну, які сформувались в межах різних сферах теоретичного знання, на підставі цього охарактеризовано основні підходи до визначення терміну «політична еліта», ідентифіковано її сутність з точки зору тенденцій, факторів та критеріїв забезпечення результативності функціонування публічної сфери суспільства, наведено різні функціональні й технологічні конструкції політичної еліти, які характерні для розвитку сучасного постмодерного суспільства, розкрито особливості внутрішньої та зовнішньої згуртованості й розпорошеності елітних кіл, показано інструментарій їх входження у політичне життя суспільства й забезпечення результативності прийняття стратегічних політичних рішень.

 

      Within the framework of this article, an analysis of modern research concepts for the identification of the peculiarities of the development of the political elite in the postmodern age, which have been formed within the various spheres of theoretical knowledge, is based on which the main approaches to the definition of the term “political elite” are characterized, its essence is identified from the point of view of trends, factors and criteria for ensuring the effectiveness of the functioning of the public sphere of society, various functional and technological constructions of the political elite are presented, which are characteristic for the development of modern postmodern society, the features of internal and external cohesion and dispersion of elite circles are revealed, the toolkit of their entry into the political life of society and ensuring the effectiveness of making strategic political decisions is shown.

 

      Ключові слова: еліта, антиеліта, елітистські концепції, правлячий клас, вибраність, стратегічні політичні рішення, політична система, стратегічний розвиток, соціальна влада, демократизація, постмодерне суспільство, глобальна держава.

 

      Key words: elite, antielitis, elitism concepts, ruling class, selectivity, strategic political decisions, political system, strategic development, social power, dynamization, democratization, postmodern society, global state.

 

      Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В межах сучасної гуманітарної науки найбільш суперечливим з методологічної точки зору є термін політична еліта, оскільки він пронизаний певною гностичною неточністю й завдяки чому кожен із дослідників під ним екстраполювати свою функціональну конструкцію, яка забезпечує стабільність політичної системи держави.

      Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Традиційно під політичною елітою розуміється окрема група вбраних осіб, політичних лідерів, які здійснюють значний та визначальний вплив на прийняття політичних рішень. З цього приводу значна кількість наукових шкіл доводять об’єктивність виникнення «кола вибраних політиків», однак це призводить до появи певної поляризації у суспільстві, що перешкоджає ефективності та стабільності розвитку та функціонування сучасної держави. В даному відношенні йдеться про певну політичну нерівномірність та асиметричність, яка поглиблює біологічні, психологічні та соціальні нерівності людей для реалізації їх політичних інтересів та участі у політичному житті суспільства.

      Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Відомий дослідник М.Кеннет аналізуючи сутність сучасної конструкції політичної еліти звертає увагу на політичну активність громадян, які володіють високим рівнем мотивації щодо участі у політичних процесах і в більшості випадків, це призводить до об’єктивного виникнення малочисельного кола осіб, які здійснюють стратегічний вплив на життєдіяльність громадян. Слідуючи цьому під політичною елітою вчений пропонує розуміти «найвищий, відносно замкнений, привілейований прошарок суспільства, який контролює його основні, економічні, політичні та культурні ресурси»[1]. На підставі цього вчений приходить до необхідності чітко розмежування понять «правляча еліта» та «політична еліта», що позначує всі групи осіб, які здійснюють вплив на реалізацію влади.

      Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є здійснити аналіз сучасних дослідницьких концепцій ідентифікації особливостей розвитку політичної еліти в добу постмодерну, які сформувались в межах світової наукової думки у різних сферах теоретичного знання. Досягнення даної мети обумовлює вирішення відповідних завдань, а саме: охарактеризувати основні дослідницькі підходи до визначення терміну «політична еліта», ідентифікувати її сутність з точки зору тенденцій, факторів та критеріїв забезпечення результативності функціонування публічної сфери суспільства, охарактеризувати різні функціональні й технологічні конструкції політичної еліти, які характерні для розвитку сучасного постмодерного суспільства, розкрити особливості внутрішньої та зовнішньої згуртованості й розпорошеності елітних кіл, показати інструментарій їх входження у політичне життя суспільства й забезпечення результативності прийняття стратегічних політичних рішень.

      Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У контексті аналізу сучасного контексту розуміння політичної еліти в межах модерної та постмодерної держави доцільно відзначити її взаємообумовленість соціальної диференціації суспільства, яка призводить до класифікації переважної правлячої меншості, яка складається із найкращих представників суспільства, які володіють загальновизнаними цінностями та чеснотами добра та справедливості та керованої меншості, наділеної відповідним ресурсним потенціалом. В сучасних конструкція майже відсутня стратифікаційна лінійка, яка стосується ідентифікації відповідних критеріїв, за якими окремі особи можуть належати до еліти. Йдеться про такі якості й ресурси як походження, соціальні зв’язки, знання та досвід на підставі яких відбувається просування політичних еліт. З цього приводу Г.Таллок звернув  увагу на дві тенденції, які характеризують сутність еліти в межах сучасного суспільства, серед яких аристократична та демократична. Відповідно до першої «еліта демонструє відкрите прагнення «закритись» від іншої частини суспільства, передати свої привілеї у спадок, що призводить до занепаду еліти та суспільного застою, демократична тенденція у свою чергу проявляється через оновлення правлячого класу за рахунок активних представників нижніх прошарків суспільства»[2]. Саме паритетне поєднання цих тенденцій гарантує стабільність політичного життя суспільства та синергійне оновлення якості його політичного потенціалу.

      Апелюючи до теоретичної конструкції В.Парето, Л.Філд обґрунтував методологічну доцільність розуміння політичної еліти як «окремого кола осіб, які володіють найвищими показниками результативності своєї діяльності, чому слугують особливі психологічні якості, інстинкт комбінацій, вміння передбачати та виражати утаємничені бажання натовпу»[3 с. 127]. Цілком справедливо ідентифікуючи сутність політичної еліти в межах сучасної держави вчений допускає можливість існування контреліти, яка характеризує осіб, які володіють вибраними психологічними здібностями, однак позбавлені належного соціального становища, яке б дозволило їм належати до елітарних кіл. Виходячи із сегментів політичного життя сучасного суспільства вчений звернув увагу на увиразненні функціонального переходу між контрелітою та неелітою, який стає можливим завдяки посиленню функціонального впливу контр-еліти, завдяки чому діюча політична еліта втрачає свої «політичні амбіції» та переходить в не-еліту. Такий перехід між політичними елітами має дві форми: поступальну (вибори і кооптація представників контреліти) і обвальну (революції і перевороти), що і забезпечує відповідну елітарність суспільства.

      З цього приводу Дж.Делвін аналізуючи сутність політичної еліти, вбачав у ній об’єктивну умову політичної організації суспільства, яка вимагає наявності політичного апарату, який прагне вийти із під контролю громадян, тим самим підпорядковуючи політику своїм власним інтересам. У такий спосіб еліти здобувши можливість політичного впливу згуртовуються між собою формуючи єдині правила політичної гри на підставі чого формується елітарна свідомість, яка і визначає відповідні параметри їх функціонування. Саме тому вчений транслює думку про те, що сучасна політична еліта обов’язково складається із різних галузевих еліт, до яких він відносить:

  • економічну еліту, яка представляє собою групу людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства (великі власники, власники і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій), які здійснюють найвагоміший тиск на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, спрямовані на фінансування партій і виборчих кампаній;
  • військова еліта, яка представлена генералітетом й вищим офіцерським складом, які концентрують у собі значну кількість засобів знищення людей, готові за першим наказом їх використати, впливаючи у такий спосіб на владу, вони визначають відповідні показники мілітаризованості суспільства;
  • ідеологічна еліта, представлена видатним діячами культури, науки, представниками мас-медіа, які формують ідеологію суспільства та свідомість громадян [4].

      Певну асиметричність до наведеної вище концепції демонструє К.Дооб який під політичною елітою розуміє всіх тих, хто здійснює пряме та опосередковане управління державою, приймає політичні рішення на державному рівні. Таке широке трактування політичної еліти є концептуально й методологічно небезпечним, оскільки призводить до ототожнення політичної та державно-управлінської еліти, яка включає чиновників державного апарату, які також залучені до процесів прийняття та реалізації політичних рішень. Виходячи із цього «політична еліта аби розміщуватись на вершині суспільної піраміди повинна включати компетентних та професійних людей, здатних приймати результативні політичні рішення, які мають стратегічні наслідки для суспільства» [5].

      Методологічно ціннісною контексті аналізу сучасної конструкції політичної еліти також є концепція Г.Франка, який звернув увагу на посилення впливу науки на політичні процеси, що призвело до виникнення нових теорій та технологій у сфері політичної діяльності. Це на думку вченого обумовлено тим, що «наукове співтовариство здатне впливати не лише на громадську думку та інтелектуальний клімат, в якому протікає політичний процес, але і формувати напрями зовнішньої і внутрішньої політики» [6, с.110]. Такий контекст увиразнює проблему професіоналізму політичних еліт, який стає можливим лише за їх корпоративної взаємодії з науковою елітою, оскільки «управління завжди у світі перебуває в руках професіоналів, які отримують відповідний мандат довіри від народу, в результаті чого наукові еліти беруть на себе функцію обслуговування влади» [6, с.112]. Така конструкція взаємодії політичної та наукової еліти в межах сучасної постмодерної держави у більшості випадків призводить до безпосереднього і цільового входження вчених у політичне життя, не лише у ролі політичних експертів, але і у ролі суб’єктів прийняття політичних рішень.

      Окремий методологічний сарказм з цього приводу висловив Ю.Хабермас, який обґрунтував занепокоєння «тиранією експертизи», якою пронизаний сучасних західний світ в результаті чого «наукова еліта підміняє професійні знання політики на демократичний вибір народу, який у більшості випадків не співпадає із бажаннями суспільства, саме тому політики у демократичних суспільствах вимушені балансувати між «провідним» раціоналізмом та масовою суспільною свідомістю» [7, с.71]. Саме тому, технологічну цінність політичної еліти в добу постмодерну вчений вбачає у її здатності налагоджувати «функціональну взаємодію» із пересічними громадянами досить часто і в супереч «апробованому» раціоналізму. Такий контекст свідчить про виникнення демократичного елітизму основною формулою якого стає забезпечення демократії, шляхом правління еліт, які повністю підтримуються народом. В даній формулі йдеться про технологічну спроможність політичних еліт побудувати таку конструкцію в межах якої «еліти мають управляти, так щоб влада народу спромоглася вижити» [7, с.74]. Відтак, йдеться про виникнення касти професійних політиків, які володіють необхідними знаннями та досвідом, що гарантує їм достатню довіру та підтримку з боку суспільства як основний атрибут результативності їх діяльності.

      Варто відзначити, що концепція політичної еліти запропонована Ю.Хабермасом є «методологічно чутливою»  до сучасної практики організації політичного життя, оскільки політичну участь громадськості вчений обмежив лише виборами. Така його аргументація базувалась на відсутності мудрого народу, з яким завжди дуже важно знайти компроміс у політичному житті, оскільки демократія й вседозволеність ним сприймаються як тотожні категорії. Тому вчений пропонує інший конструкт – плюралізму еліт, який враховує багатоманітність соціальних груп (демографічних, економічних, професійних, релігійних, кожна із яких формує свою форму еліти й здійснює контроль за нею). Виходячи із цього аби забезпечити результативність функціонування політичної еліти в сучасному постмодерному суспільстві вони мають володіти відповідним рівнем плюралізму. В даному відношенні йдеться про певну «відкритість еліти щодо включення у свої ряди найбільш активних, здібних та результативних представників більшості, що з необхідність буде породжувати конкуренцію між ними, яка слугуватиме демонополізації влади з боку однієї елітарної групи а відтак і сама політична влада буде розосереджена між різними конкурентними групами еліт» [7, с.77]. Така конструкція політичної еліти досить чітко характеризує патетику відповідних тенденцій розвитку політичного життя в добу постмодерну.

      В контексті ідентифікації сучасної конструкції політичної еліти на особливу увагу заслуговує концепція Дж. Сарторі, який розкрив прийоми її функціонування в демократичних державах. Під політичною елітою вчений розумів «контролюючу меншість» та «артефакт демократичних процедур», які забезпечують розвиток демократії, яка у свою чергу призводить до виникнення «конфігурації влади без вершини», де влада належить виключно переважній меншості, не закрита від неї й допускає «альтернативне мислення», яке здатна позиціонувати опозиція як окремий інститут контролю за прийняттям політичних рішень. У такий спосіб вчений допускаючи своєрідну «однорідність еліти», яка характеризує функціональний баланс розподілу сил між тими, хто управляє й тими, хто впливає на безпосереднє управління обґрунтував власну конструкцію політичної еліти. Під нею він розумів «прошарок людей, які посідають стратегічні командні посади, який складається і політиків, представників бізнесу та військових, які характеризуються співпадінням основних інтересів, віхів біографії, спільністю стилю життя, сповідування системи інтересів, що дозволяє їм приймати типові політичні рішення, які мають наслідки для життєдіяльності суспільства» [8]. Виходячи із такого контексту ідентифікації політичної еліти вчений обґрунтував необхідність циркуляції еліти, що стосується системної й синергічної взаємодії політиків та бізнесменів, з іншого боку від довів неможливість технологічної відкритості між ними. Це на його думку обумовлено соціальними бар’єрами, які призводять до закритості щодо входження в елітарні кола «неелітних прошарків». Такий контекст функціонування політичної еліти в постмодерному суспільстві пов’язаний із «високою концентрацією влади в руках єдиної політичної сили, яка перебуває на вершині піраміди влади, на середньому рівні – групи тиску на уряд, на низу піраміди розміщується неорганізований натовп пересічних громадян, які становлять контр-еліту» [8]. Виходячи із цього вченим було запропоновано різні варіанти формування політичної контр-еліти, які б забезпечили відповідний рівень відкритості політичної системи й функціонування політичних еліт безпосередньо. До таких варіантів вчений відносить: 1) відкритий, зорієнтований на особистісні харизматичні риси претендентів в еліту; 2) напів- відкритий , який передбачає відбір претендентів в еліту з боку різних прошарків суспільства, який здійснюється відповідно до політичних рекомендацій; 3) закритий номенклатурний, який вимагає просування претендентів по кар’єрній ієрархічній драбині з боку опозиційних політичних структур [8].

      Подібний контекст ідентифікації сутності політичної еліти розроблено С.Хантінгтоном, який виходив із того, що специфіка формування еліти в сучасному суспільстві безпосередньо впливає на характер її функціонування й розвиток процесів демократизації. Він досить чітко показав залежність розгортання демократичних процесів у сучасному світі від діяльності правлячої еліти, її взаємодії з опозиційними інститутами та громадянським суспільством, яке представляє контр-еліту. При цьому вчений висловив думку про необхідність посилення технологічної взаємодії між політичною елітою та контрелітою, які у своїй функціональній синергії являють уособлення правлячої еліти «з високим рівнем раціоналізму у прийнятті політичних рішень, збалансованим фокусом контролю за владою, пасіонарності публічної діяльності, яка паритетно розподіляє відповідальність між усіма суб’єктами публічного управління» [9]. В межах такої конструкції функціонального призначення політичної еліти вчений особливу увагу приділяв «контр-еліті» або «не-еліті», під якою розумів «активних, творчих, неординарних особистостей, які виступають проти еліти та її правил на основі індивідуального архаїчного бунту, які не знайшли себе у суспільстві і неготові до влади, не дивлячись на пасіонарність, талановитість та високу активність» [9]. У більшості випадків контр-еліту складають представники партій та громадських рухів, які заперечують існування окремого інституту еліти від суспільства, оскільки це порушує принципи соціальної й політичної рівності у суспільстві, що тим самим призводить до делегітимізації егалітарного суспільства у добу постмодерну. Однак така конструкція, запропонована вченим містить методологічні й технологічні суперечності, оскільки поєднання еліти та контр-еліти завжди забезпечує функціональну результативність та технологічну збалансованість правлячої влади. Відповідна трансформація політичної еліти у бік ліквідації контр-еліти, призводить до маргінальності політичної системи та одіозності політичних норм суспільної життєдіяльності громадян. Тому на практиці в добу постмодерну еліти та контреліти вимушені «змішуватись» між собою хоча б часово аби забезпечити відповідний баланс розподілу владних повноважень в системі публічного управління. Це на думку вченого є закономірним явищем для політичних систем в період трансформації, в умовах же стабільності їх функціонування відбувається «відокремлення» еліти та контреліти що приводить до монополізації політичних функцій однією елітарною групою, що тим самим порушує послідовність реалізації владних функцій у державі. Відтак йдеться про те, що політична еліта завжди має брати на себе відповідальність за соціальну стабільність у суспільстві, тому до її функцій має належати формування контр-еліти як своєрідного функціонального інтегратора відповідних процесів прийняття політичних рішень, який не на декларативному, а фактичному рівні виявляє свою спроможність захисту інтересів всіх громадян чи окремих соціальних страт. Саме тому цілком логічно що інтереси контр-еліти стратегічно «розпадаючись» з інтересами політичної еліти, формуючи альтернативні рішення для політичної влади, забезпечують нову якість функціонування  публічної сфери держави. Такий підхід щодо розуміння сутності політичної еліти обґрунтовує функціональну доцільність циркулювання еліт, й технологічне «зрощення» еліти та «контр-еліти» у напрямку забезпечення стабільності суспільної життєдіяльності громадян та реалізації їх стратегічних політичних інтересів.

      Значну методологічну цінність щодо визначення сутності політичної еліти становить концепція Е.Хоффера, який під нею розумів «неформальний центр впливу який формується у противагу до влади і здійснює активну пропагандистську діяльність забезпеченню результативності політичної влади» [10, с.247]. Виходячи з того, що в конструкції вченого політична еліта наділена достатньо декларативними політичними функціями, вона покликана здійснювати активну регламентацію діяльності політичної влади й відповідних процесів прийняття політичних рішень. Відтак йдеться про те, що стратегічним зобов’язанням політичної еліти в сучасному суспільстві є об’єктивний стратегічний захист інтересів громадян. Тоді коли інтереси останніх не знаходять кореляції із діями політичної влади, політична еліта вимушена вступити у взаємодію із контрелітою, представленою суспільством. Для цього на думку вченого політична еліта завжди має носити виключно відкритий характер, що б тим самим відкривало можливість перманентного залучення до її кіл осіб здатних забезпечити прогнозованість політичних процесів у сучасному суспільстві.

      Своєрідним продовженням до наведеної ідентифікації політичної еліти слугує концепція Дж.Поуела, в межах якої особлива увага приділяється статусні ролі громадянського суспільства у процесах її розвитку та функціонування у сучасному постмодерному суспільстві. Йдеться про функціональну роль громадянського суспільства, яке формально позбавлене можливості входження у владні структури, однак формально воно наділене ідеологічним потенціалом впливу на прийняття відповідних політичних рішень. Виходячи із цього вченим пропонується широка теоретична модель розуміння політичної еліти, під якою він безпосередньо розуміє «сукупність впливових представників громадянського суспільства й тих, які належать до відповідних опозиційних політичних кіл, партій, громадських рухів, опонентів офіційного курсу держави із фінансово-промислових та комерційних сфер, найбільш авторитетні критично налаштовані представники творчої інтелігенції, вчені та воєнні, які здійснюють вплив на прийняття стратегічних політичних рішень в державі» [11]. З огляду на такий контексті політичної еліти варто відзначити, її технологічну й функціональну суперечність, оскільки вчений розмиває саму стратифікаційну лінійку приналежності до еліти й вдається до патетичного припущення функціонування еліти відокремленої від такої моделі політичної еліти. Це увиразнює певну конкуренцію між різними інститутами політичної еліти, з одного боку з тими, які реально наділені повноваженнями реалізації політичної влади, а з іншого боку між тими, які зараховуються до неї формально завдяки тиску на відповідні інститути, які приймають політичні рішення. Виходячи із цього також модна припустити, що вчений номінально розмежовує діяльність правлячої політичної еліти й опозиційної політичної еліти, які мають рівноправні умови для участі у політичних процесах. Саме тому надзвичайно важливо аби політична еліта мала більш чіткі контури свого функціонування, оскільки така її функціональна розмитість приводить до деінституціоналізації політичного життя сучасного суспільства, що неминуче приводить до порушення стабільності функціонування його традиційних інститутів відстоювання політичних інтересів громадян.

      Більш реалістичну у функціональному відношенні конструкцію ідентифікації політичної еліти було запропоновано М.Раен, який здійснив певну конкретику її статусно-функціональної ролі у постмодерному суспільстві. Під нею він розумів «різні зацікавлені групи, які взаємодіють між собою в боротьбі за владу у процесі її безпосередньої реалізації, які зазнають певної конкуренції між собою щодо досягнення довіри та підтримки з боку суспільства» [12]. В даному відношенні йдеться про методологічну спробу представити політичну еліту як «згуртоване коло осіб» об’єднаних навколо ідеї спільної реалізації інтересів суспільства в супереч відмінностей за соціальними та територіальними факторами їх представлення у політичному житті суспільства. При цьому вчений відзначає, що «кожна елітарна група у суспільстві опирається на свою базову «материнську» групу, яка представляє її інтереси у сфері політики і яка здійснює контроль за таким представленням інтересів через інструмент виборів, референдумів, опитування громадської думки» [12]. Такий контексті розуміння політичної еліти увиразнює доцільність запровадження не лише зовнішнього контролю за нею з боку суспільства, але й внутрішнього – з боку окремих материнських елітарних кіл, що слугуватиме відповідній їх плюралізації та конкретизації характеру діяльності.

      Своєрідною відповіддю на поставлене вченим завдання щодо ідентифікації сутності політичної еліти розроблено концепцію А.Бентлі, який стирає умовну межу між елітарними політичними колами, обґрунтувавши єдиний критерій їх функціонування в добу постмодерного суспільства – це єдина система гностичних цінностей. В даному відношенні до політичної еліти він відносить всіх тих, хто «володіє найбільш цінними для цілого суспільства  якостями» і щоб включити їх до складу еліти має бути побудована демократична система публічного управління, яка «передбачає запровадження досконалих механізмів відбору та рекрутингу еліти, що ґрунтується на умовах всезагальної рівності прав та свобод всіх суб’єктів політичного життя» [13 с.163]. Саме тому, на переконання вченого в сучасному суспільстві особливо затребуваною є модель політичної еліти, яка володіє найбільш ціннісними переконаннями, які характерні для постмодерної доби, яка артикулює особливе значення участі та відстоювання інтересів громадян через реалізацію відповідних політичних інструментів. Не дивлячись на зміну традиційної системи цінностей у сучасному суспільстві принцип елітарності у політичному житті базується на відстоюванні таких особистісних рис як честь, гідність, освіченість, висока політична культура, раціональність прийняття політичних рішень. В даному відношенні йдеться про сталість атрибутивних ознак функціонування політичної еліти в межах сучасного постмодерного суспільства, які гуртуються на вибраності осіб за їх особистісним, професійними та моральними якостями.

      В межах аналізу якісної структури політичної еліти в сучасному суспільстві на особливу увагу заслуговує концепція Д.Белла, який під нею пропонує розуміти «сукупність найкращих осіб, передусім інтелектуалів, які володіють необхідними для компетентного управління суспільством знаннями та вміннями, і які уособлюють собою владу спрямовану на виключну реалізацію інтересів та потреб громадян» [14, с. 211]. Відтак, в межах даної конструкції політична еліта постає у ролі згуртовано, привілейованої та інтелектуальної групи осіб, яка наділена особливими індивідуальними та психологічними рисами та включена в ієрархію прийняття стратегічних політичних рішень. При цьому вчений не виключає внутрішню функціональну диференціацію, яка існує в межах сучасної політичної еліти, і яка не перешкоджає, а навпаки сприяє результативності прийняття політичних рішень у житті суспільства. Йдеться про розподіл еліти за такими функціональними ознаками як економічна, адміністративна, воєнна, культурна, наукова, яка «зберігає свою єдність завдяки спільності інтересів, духовних цінностей, соціального статусу, багаточисельних горизонтальних та вертикальних зв’язків» [14, с. 303]. Завдяки функціональній диференціації в конструкції вченого політична еліта характеризується відповідною мережевою взаємодією між різними елітами що тим самим створює можливість її системного і перманентно оновлення. Це обумовлено тим, що в межах громадянського суспільства завжди існують різні групи еліт які утворюють «інтегровану групу», яка безпосередньо чи опосередковано впливає на прийняття політичних рішень. В умовах поглиблення демократії така група набуває більш тотального впливу на їх прийняття та реалізацію, а в умовах занепаду демократії вона носить більш декларативний характер, а відтак й сама політична еліта набуває більших ознак політичної пасивності.

      У контексті розкриття сутності сучасної політичної еліти на особливу увагу заслуговує також концепція Кр.Лаша, який звернув особливу увагу на її високу фахову підготовку та необхідність посилення громадського контролю за її діяльністю. При цьому вчений виходить із того, що політична еліта в сучасному суспільства «не представляє собою цільний моноліт, маючи достатньо самостійний характер, вона завжди залежна від суспільства, а тому і її монополія на владу є достатньо обмеженою, що ускладнює прийняття стратегічних політичних й економічних рішень»[15]. Розглядаючи у такому контексті сутність політичної еліти вчений звернув особливу увагу на запровадження громадського контролю за її діяльністю, який ускладнюється тим, що традиційно вона представлена всіма суб’єктами сфери публічної політики, які прагнуть приймати відповідні рішення в «закритому форматі». Виходячи із цього вчений пропонує диференціювати політичну еліту на найвищу та середню, під якою він розуміє певну сукупність осіб, які є достатньо політично активними у різних сферах суспільного життя, однак позбавлені можливості впливу на прийняття стратегічних політичних рішень. Надмірна інтегрованість та функціональна згуртованість найвищої та середньої політичної еліти є викликом для демократизації публічної сфери, оскільки призводить до монополізації влади у суспільстві, що тим самим ослабить якість її ресурсного представництва щодо прийняття результативних політичних рішень.

      Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Таким чином, здійснений нами аналіз політичної еліти як предмет теоретичного дискурсу у контексті сучасних дослідницьких підходів дозволив ідентифікувати її сутність з точки зору тенденцій, факторів та критеріїв забезпечення результативності функціонування публічної сфери суспільства, наведено різні функціональні й технологічні конструкції політичної еліти, які характерні для розвитку сучасного постмодерного суспільства, розкрито особливості внутрішньої та зовнішньої згуртованості й розпорошеності елітних кіл, зокрема еліти та контреліти, параметри відкритості та закритості політичних еліт залежно від посилення чи послаблення демократичних тенденцій у суспільстві, показано інструментарій їх входження у політичне життя суспільства й забезпечення результативності прийняття стратегічних політичних рішень.

 

Список використаних джерел

  1. Кenneth Minogue, The Liberal Mind, (Indianapolis: Liberty Fund, 2000. https://oll.libertyfund.org/titles/minogue-the-liberal-mind.
  2. The New Theory of Corporations”, in Erich Streissler et al. [eds], Roads to Freedom, Essays in Honour of F. A. von Hayek, 2019 https://www.amazon.com/Roads-Freedom-Essays-Honour-Friedrich/dp/0415607299.
  3. Field L. and Higley J, Elitism, L.,2000, p.p.4, 117-130.
  4. Devline J. The Rise of the Russian Democracy. The Causes and Consequences of the Elite Revolution, 2015 https://www.e-elgar.com/shop/the-rise-of-the-russian-democrats.
  5. Doob, Christopher (2013). Social inequality and Social Stratification in US Society. Upper Saddle River, New Jersey: Pearson Education Inc. p. 18. https://trove.nla.gov.au/work/157367519.
  6. Frank H. Knight, Intelligence and Democratic Action,Cambridge (Mass.), 2016, 129 p.
  7. Хабермас Ю. Ах, Европа. Небольшие политические сочинения, XI = Ach, Europa. Kleine politische Schriften XI. — М.: Весь Мир, 2012. — 160 с.
  8. Сартори Дж. Вертикальная демократия. М.: 2017 http://www.polisportal.ru/files/File/puvlication/Starie_publikacii_Polisa/S/1993-2-9-Sartori-Vertikalnaya_demokratiya.pdf.
  9. Хантингтон С. Третья волна: демократизация в конце XX века. М.: РОССПЭН, 2003. – 368 с. https://alleng.org/d/polit/pol048.htm.
  10. Хоффер Э. Истинноверующий. Личность, власть и массовые обше ственные движения. М., 2014. – 476 с.
  11. Powell, Jason L.; Chamberlain, John M. (2017). “Power elite”. In Ritzer, George; https://www.academia.edu/14028411/Sociological_Theory_-_George_Ritzer.
  12. Ryan, J. Michael. The Concise Encyclopedia of Sociology. John Wiley & Sons. 2016 p. 466.  https://www.wiley.com/en-us/The+Concise+Encyclopedia+of+Sociology-p-9781405183529.
  13. Бентли А. Группы в политике: / ЛА.Бентли // Полис. – 2019. – № 2. – С. 162–167.
  14. Белл Д., Иноземцев В. Эпоха разобщенности. – М.: Центр исследований постиндустриального общества, 2007 – 489 с.
  15. Lasch Ch. The Revolt of the Elites and the Betrayal of Democracy, by 2015 – 276 р. https://mises.org/library/revolt-elites-and-betrayal-democracy-christopher-lasch.

 

References:

  1. Kennet Minouh, Liberalʹnyy rozum (Indianapolis: Fond Svobody, 2000. https://oll.libertyfund.org/titles/minogue-the-liberal-mind.
  2. Nova teoriya korporatsiy, v Erikh Strissler ta in. [Red.], «Dorohy do svobody», «Narysy chesti F. A. Khayeka», 2019 r. Friedrich / dp / 0415607299.
  3. Pole L. i Khihli J, Elitism, L., 2000, p.p.4, 117-130.
  4. Devline J. Povstannya rosiysʹkoyi demokratiyi. Prychyny i naslidky elitnoyi revolyutsiyi, 2015 https://www.e-elgar.com/shop/the-r-us-russian-democrats.
  5. Doob, Christopher (2013). Sotsialʹna nerivnistʹ ta sotsialʹna stratyfikatsiya v suspilʹstvi SSHA. Verkhnya richka Saddl, Nʹyu-Dzhersi: Pearson Education Inc. p. 18. https://trove.nla.gov.au/work/157367519.
  6. Frenk KH. Nayt, Intelekt ta demokratychni diyi, Kembrydzh (Massachuset·s), 2016, 129 s.
  7. Khabermas YU. Akh, Yevropa. Nebolʹshi politychni sochynennya, XI = Akh, Yevropa. Kleine politische Schriften XI. – M .: Vesʹ Myr, 2012. – 160 s.
  8. Sartory Dzh. Vertykalʹnaya demokratyya. M .: 2017 http://www.polisportal.ru/files/File/puvlication/Starie_publikacii_Polisa/S/1993-2-9-Sartori-Vertikalnaya_demokratiya.pdf.
  9. Khantynhton S. Tretʹya volna: demokratyzatsyya v kintsi XX veka. M .: ROSSPÉN, 2003. – 368 s. https://alleng.org/d/polit/pol048.htm.
  10. Khoffer É. Ystynnoveruyushchyy. Lychnostʹ, vlastʹ i massovi obstezhennya. M., 2014. – 476 s.
  11. Pauell, Jason L .; Chemberlen, Dzh. M. (2017). “Sylova elita”. U Rittseri Dzhordzh; https://www.academia.edu/14028411/Sociological_Theory_-_George_Ritzer.
  12. Ryan, J. Michael. Korotka entsyklopediya sotsiolohiyi. John Wiley & Sons. 2016 p. 466. https://www.wiley.com/en-us/The+Concise+Encyclopedia+of+Sociology-p-9781405183529.
  13. Bently A. Hruppy v polytyke: / LA.Bently // Polis. – 2019. – № 2. – S. 162–167.
  14. Bell D., Inozemtsev V. Épokha razobshchennosty. – M .: Tsentr doslidzhenʹ postyndustryalʹnoho obshchestva, 2007 – 489 s.
  15. Lasch Ch. Bunt elit i zrada demokratiyi, do 2015 roku – 276 r. https://mises.org/library/revolt-elites-and-betrayal-democracy-christopher-lasch.
Стаття надійшла до редакції 22.04.2018 р.
 
Номер журналу  4(6) 2018.