ПАРАДИГМАЛЬНІ КОНСТАНТИ ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА В КОНТЕКСТІ АБСОЛЮТИЗАЦІЇ РОЗУМУ

Державно-управлінські студії № 5(7), 2018

УДК 130.1

Літвінчук Л. Й.

старший науковий співробітник проблемної науково-дослідної лабораторії інституційного забезпечення діяльності державної служби зайнятості та партнерської взаємодії з роботодавцями Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України

ПАРАДИГМАЛЬНІ КОНСТАНТИ ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

В КОНТЕКСТІ АБСОЛЮТИЗАЦІЇ РОЗУМУ

 

Анотація. У статті визначено парадигмальні константи доби Просвітництва як типу культури Модерну, які полягають в обґрунтуванні розуму як загальнокультурної очевидності, секуляризації культури, автономізації духовних форм культури (науки, мистецтва, моралі). Доведено, що в суспільстві виникає потреба в окремому соціокультурному інституті, що культивує цілісний образ людини, забезпечує «зростання до гуманності» (Й. Гердер). Отже, інституалізовані заклади освіти і науки стають місцями культивування розуму.

Встановлено, що доба Просвітництва стає епохою правового закріплення відокремлення церкви від держави та обґрунтування статусу останньої як відповідальної за процес інституалізації освіти. Освіта розглядається як відкрита система трансляції знань та цінностей, відповідальна за формування нового взірця людини. Відтепер людина є не лише образом і подобою Бога, але продуктом власної творчості.

Ключові слова: Просвітництво, розум, свобода, освіта, культура, філософія.

 

 

PARADIGMATIC CONSTANTS OF THE ENLIGHTENMENT IN THE CONTEXT OF ABSOLUTISATION OF THE MIND

 

Lyudmila Litvinchuk Y.,

senior research fellow of the Problem Research Laboratory of institutional ensuring of activity of State Employment Service and partner interaction with employers of the Ukrainian State Employment Service Training Institute

 

 

Summary. In the article we research the paradigmatic constants of the Enlightenment as a type of culture Modern, which are as justification mind as a general cultural evidence, secularization of culture, denaturalization life worlds of human autonomy spiritual forms of culture (science, art, morality). Proved that in society there is a need for a separate socio-cultural institution that cultivates a holistic image of man, provides a “growth to humanity” (J. Herder). Thus institutionalized educational institutions and science are places of cultivation of the mind.

Established that the Enlightenment era is the era of consolidation of the legal separation of church and state and justification of the status of the latter as responsible for the process of institutionalization of education. Education as an open system broadcasting system of knowledge and values formation of new models of man. Now, people are not only the image of God, but the product of his own creation.

Keywords: Enlightenment, reason, freedom, education, culture, philosophy.

 

 

 

Сьогодення як будь-який історичний період спирається на фундамент культурного досвіду попередніх поколінь. Аналізуючи досвід, людство намагається віднайти відповіді на виклики сучасності, спробувати зрозуміти їх через призму минулого. Дослідження етапів культурогенезу є істинною потребою для розуміння сьогодення та означення можливих впливів на його глобальні зсуви. Особливим періодом в історії західноєвропейського людства є період Просвітництва.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. За часів Просвітництва було закладено головні світоглядні домінанти західної (техногенної) цивілізації, які стали базисами побудови її культурної матриці. Зосередивши свою увагу на вивченні та розумінні людини і світу за допомогою розуму, людство ідентифікувало само себе. В той же час захопленість науковими знаннями та усвідомлення необхідності соціального прогресу призвела до формування у людини активного, діяльнісного відношення до світу, таким чином сформувавши нову систему цінностей у суспільстві.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Вітчизняні рецепції освітньої проблематики відслідковано у наукових працях сучасних українських дослідників: педагогічну інтерпретацію філософської антропології просвітників та виявлення аксіологічних і методологічних аспектів вибудовування західноєвропейської філософсько-освітньої системи здійснено Л. Ваховським, А. Довганем, С. Шевцовим та ін.; аналізу інституційної трансформації закладів освіти присвячено дослідження Т. Жижко, С. Курбатова, Я. Пелікана, І. Родіонової, Д. Салмі, В. Сацика та ін. Сучасними дослідниками М. Бойченком, В. Кременем, М. Култаєвою та ін. здійснено аналіз функціонування університетів в контексті глобальних викликів.

Джерельною базою ретроспективного аналізу досліджуваного періоду є, насамперед, праці самих просвітників. Деякі з них були видатними представниками філософської думки та практиками освітнього процесу, зокрема, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Й. Гердер, Й. Шиллер та ін. Теоретико-філософську рефлексію формування освітнього простору, його місії, структури представлено у працях І. Канта, Ф.-В. Шелінга, В. фон Гумбольдта, Д.-Г. Ньюмена. Вивченню просвітницьких ідей та їх філософському осмисленню присвячені роботи Т. Адорно, М. Горкхаймера, М. Фуко та ін. Тенденції реалізації освітніх ідей просвітників було проаналізовано в працях видатних західних філософів і соціологів П. Бурд’є, М. Вебера, Ж.-Ф. Ліотара, Д. Ньюмена, Х. Ортеги-і-Гассета, К. Ясперса.

Аналіз ступеня наукової розробки теми свідчить про те, що проблема рецепції філософських ідей Просвітництва перебуває в контексті розуміння сутності «культу розуму», освітніх настанов формування трансцендентального суб’єкта, що наразі потребує критичного переосмислення в контексті глобалізаційних процесів та нових викликів європейського культуротворення.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. З огляду на вищеозначене та в умовах динамічних суспільних трансформацій, виникає необхідність усвідомлення ретроспективного історико-філософського дослідження здобутків доби Просвітництва в європейському контексті.

Мета та завдання статті полягає у здійсненні культурофілософського дослідження парадигмальних констант філософії Просвітництва та її впливу на процес європейського культуротворення.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Важливі зміни в громадському та духовному житті західноєвропейського суспільства відбулись на початку XVII століття: розширення кордонів західного світу, налагодження торговельних відносин, удосконалення знарядь праці та інше зумовили формування ринків і, як наслідок, заклали основи капіталістичного способу виробництва. Ці процеси зумовили руйнацію феодального ладу і формування нових буржуазних суспільних відносин. Економічні та соціокультурні потрясіння в європейських країнах ствердили раціоналістичне світосприйняття як вираз теоретичної свідомості нового класу – буржуазії [1, с. 291]. Революційні перетворення у всіх сферах суспільного життя сколихнули європейські держави на боротьбу проти феодального ладу життя, релігійного диктату церкви, зумовили необхідність усвідомлення особистісних духовних потреб та створили взірці їх задоволення.

Ідеї просвітників сформувались на культурно-онтологічному досвіді філософської класики. Продовжуючи ідеї гуманістів епохи Відродження, просвітники сформулювали свої ідеали та власне відношення до життя і людини як окремої особистості. Просвітницькі ідеї Ж.Л. Д’Аламбера, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Вольтера, К.-А. Гельвеція стверджували непереможну силу морального та громадянського виховання, необхідності визнання та поширення природничо-наукових знань та раціонального мислення.

Найважливішим об’єктом філософської рефлексії цього часу стає пізнання сутності людини, природи і взагалі навколишньої дійсності, налагоджується тісний зв’язок із здобутками наукового пізнання. Просвітники намагались осмислити відносини людини і природи, їх взаємовплив. Ідеї розуму і природи були в основі філософських просвітницьких концепцій.

Культ розуму як «природного світла» (Р. Декарт) стає базовою настановою Просвітництва, адже володіння ним розглядається як необхідна умова вирішення всіх проблем людства; прогресу, необхідного для удосконалення світу; наукового пошуку, що допоможе пізнати оточуючу дійсність та забезпечити свободу судження тощо.

Демократизація соціокультурних інститутів і розширення «культурних ландшафтів» вимагало від людини посилення власних інтерпретаційних можливостей. Вона стає на шлях самоствердження свого статусу в нових горизонтах світу. В епоху Просвітництва відбувається вивільнення людської особистості від оков традиції, що відтепер розглядається як «забобони» (Г. Гадамер). Саме розум починає розумітись як необхідний засіб (умова) розкриття внутрішніх можливостей людини, її потенціалу та, як наслідок, можливість забезпечення її внутрішньої свободи. Але ця свобода не є свободою особистості, а є тією внутрішньою силою, здатною змінити, удосконалити людину. Основним підґрунтям нової культури стає розум як найпотужніша сила, якою може оволодіти суб’єкт. Людина народжується як tabula rasa та здобуває розум, узагальнюючи досвід. Захоплення розумом стає водночас і тою рушійною силою, яка може допомогти суспільству вижити і розвиватись. Розум – це та властивість, оволодівши якою, людина змогла оперувати знаннями як результатами еволюційного, у тому числі наукового, пошуку.

Перебуваючи в активній формі людської свідомості, розум є трансцедентуванням за межі об’єктивної реальності, що стало підґрунтям переосмислення природи людської чуттєвості. Почуття, з одного боку, стають реакцією на оточуючу дійсність (поява світської літератури, нові напрями архітектури), проте вони не визнаються важливими та значущими для людини (чи людської свідомості), а стають частиною раціоналізованого світу. «Все наше пізнання починається зі зовнішніх почуттів, переходить до розуму та закінчує розумом, вище здібності якої ми не зустрічаємо в нас, розум опрацьовує матерію споглядання і підводить її під вищу єдність мислення» [2, с. 488]. Розсудок, що забезпечує синтез хаосу відчуттів у єдності згідно з апріорними правилами, категоріями між тим не містить у собі не лише емпіричного матеріалу для цього синтезу, але й мети, тобто навіщо він це робить. Тому для розсудку активність і спонтанність, не є самодостатністю. Мету його діяльності визначає розум. Тому останній є нескінченною здібністю, на відміну від розсудку, який є здібністю скінченою. «З тих пір увійшло в філософське слововживання розрізнення між розсудком і розумом, між тим як у колишніх філософів ми не знаходимо такого розрізнення. Продуктом розуму, згідно Канту, є ідея (це – платонівський вираз), і він розуміє під нею саме безумовне, нескінченне» [2, с. 127]. Неоднорідність самої раціональної здібності суб’єкта підтверджує необхідність ґенези його структури. І. Кант притримується тої думки, що «…розум не здатен повідомити своїм ідеям реальність». Адже, коли він намагається це зробити, він стає трансцендентальним, тобто таким, що виходить за межі, і створює лише паралогізми, антиномії та ідеал без дійсності [2, с. 127]. Тому трансцендентність розуму стала результатом секуляризації та денатуралізації життєсвіту людини.

Таким чином, ідеї просвітників мали значний вплив на суспільне усвідомлення важливості розуму як дієвої сили для розкриття істини та формування моральності в суспільстві. Пропагуючи необхідність постійного розвитку мислення та поширення наукових знань, просвітники намагались вирвати людей зі стану страху, зруйнувати середньовічні традиції та зробити людину господарем власної долі. За таких завдань розум стає концептом дії. Тому пізнання стає основною рушійною силою оволодіння розумом. Отже, просвітники намагались розкривати сутність «людської природи» через пізнання її внутрішнього світу, а саме почуттів, бажань, розуму. Розглядаючи людину як істоту, яка знаходиться на шляху удосконалення, доводилась можливість та навіть необхідність її «виховання». Виконання цього завдання просвітники покладали на державу, її органи управління.

Зрозуміло, що підґрунтя просвітницьких ідей було сформовано не водночас, а майже протягом трьох сторіч відбувалось накопичення знань природи, навколишнього середовища. Людина перестає просто жити в природі, вона починає її пізнавати, відшуковувати таємниці її існування та гармонії. Водночас накопичення певного досвіду, допитливість спонукали інтерес до розкриття скритих таємниць природи. Перші успіхи стали першоосновою розвитку капіталістичного способу виробництва – науково-технічною революцією. Пошук нових знань забезпечував успіх в усіх сферах діяльності.

Бурхливий розвиток природничих наук став передумовою становлення самої науки, обґрунтуванням нових підходів до світорозуміння, методології наукового пізнання тощо. Саме в цей час формуються засади Просвітництва як історичного етапу Модерну у країнах Західної Європи та закладаються підвалини виникнення нового стилю культури. Це зрушення було настільки потужне, що вплинуло на засади такої соціокультурної інституції як освіта, що виникла на початку епохи Модерну. Зрозуміти всі ці зсуви не можливо поза філософською рефлексією цієї доби. Адже раціоналізація всіх сфер життя, поява нових засобів і організаційних форм виробництва зумовили виникнення нових видів діяльності та, загалом, новий етап суспільного розвитку. Сталість та консервативність аграрного виробництва вимушено поступилась добі індустріалізації. З розвитком промисловості виникає потреба у працівниках, навчених виконувати певні професійні обов’язки. В суспільстві виникає необхідність не тільки культурного просвітництва, але й забезпечення фахової, професійної освіченості населення. Тому в означених умовах виникає потреба в інституціональній легітимізації знання і, в зв’язку з цим, в інституціональних засобах її відбору, дозування, передачі.

Як зазначалося вище, головною характеристикою нової культурної парадигми є тенденція до секуляризації та визнання розуму як найпотужнішої сили, якою може оволодіти суб’єкт через усвідомлення «досвіду». Захоплення розумом стає водночас і тою рушійною силою, яка може допомогти суспільству вижити і розвиватись. На думку просвітників, розум – це та властивість, оволодівши якою, людина змогла оперувати знаннями як результатами еволюційного, у тому числі наукового, пошуку.

Людина починає взагалі усвідомлювати себе не одноосібно у світі, а у неї виникає потреба у пізнанні себе через інших, подібних до себе. Просвітник, філософ, науковець, добуваючи нове знання, має потребу поділитись ним. Тобто виникає необхідність у трансляції знань в культурі.

Матеріалістична інтерпретація явищ природи зумовила остаточний розрив релігії та метафізики, що активно підтримувало просвітників у боротьбі проти релігійно-догматичного мислення. Реалізуючи бажання створити умови для забезпечення суспільного благополуччя й досягнення людиною щастя, просвітники здійснювали не лише науковий пошук, але й масове поширення знання. Листування на латині стає своєрідною формою і «місцем» ведення наукового пошук – охоплює науковців всієї Європи. Зазначаючи певні події власного чи навколишнього життя, людина відображала своє відношення до того, що відбувалось, свої хвилювання, сподівання, емоції, а також результати свого пошуку істини і, як наслідок, самостійно вибудовувала траєкторію свого подальшого життя, а також шлях наукового пошуку. Тим самим відбувалась побудова нової картини світу – на зміну сталій релігійній вибудовується нова наукова картина світу. Через спільність інтересів почали формуватись перші наукові спільноти, які організовувались на особистих взаєминах.

Під час наукових диспутів у світських салонах відбувався обмін думками, пошук відповідей на питання, що виникають. Таким чином діалог як філософсько-публіцистичний жанр і форма спілкування стає засобом наукової комунікації. Проте особистісні відносини членів спільнот заважали неупередженому обміну науковою інформацією, що призвело до їх розпаду в середині XVII сторіччя. Пізніше вже виокремлювались спеціалізовані наукові спільноти за певною проблематикою, які починали висвітлювати результати наукових пошуків у науковій періодиці (журналах), відбувається інституалізація та націоналізація науки. За таких умов відбувається визнання науки на рівні держави, яка бере під опіку царину науки. Так, у 1662 році створюється Лондонське королівське товариство з розвитку знань про природу, Паризька природничо-наукова академія (Паризька Королівська Академія наук) у1666 році. Хоча дійсно науковими установами з регламентованими правами і обов’язками його членів вони стануть лише через 30 років.

Рефлексією над цим процесом стало філософське обґрунтування освіти як технології формування людини як суверенної особистості. Ідея освіти «захопила цілу епоху» і уможливила «зростання до гуманності» (Й. Гердер).

Парадигмальні константи доби Просвітництва як типу культури Модерну, в ракурсі аналізу становлення освіти як соціокультурного інституту та його філософського проекту, можна сформулювати наступним чином:

  • «руйнування теологічної картини світу» (М. Вебер) та секуляризація культури в цілому;
  • розрив з традицією як «забобоном» (Ф. Бекон, Г. Гадамер) та денатуралізація життєсвіту людини;
  • автономізація духовних форм культури (науки, мистецтва, моралі), відокремлення їх від матеріальних практик, а, відповідно, виникає необхідність додаткових зусиль людини для того, щоб інтеріоризувати об’єктивований культурний досвід. Тобто виникає потреба в окремому соціокультурному інституті, що культивує цілісний образ людини, забезпечує «зростання до гуманності» (Й. Гердер) в ситуації ускладнення та розщеплення, автономізації соціокультурних практик;
  • обґрунтування розуму як загальнокультурної очевидності, що обумовлює конституювання структури здібностей суб’єкту, зокрема доводяться раціональні підстави суспільного прогресу. Поступово формується уявлення про людину як чисту дошку, емпіричне наповнення якої забезпечує культивування базових здібностей, в першу чергу, розуму;
  • розум розглядається як підстава єдності людської особистості та гарант її правових і політичних свобод, що висуваються просвітницьким гуманізмом (починаючи з локківської тріади «свобода-закон-розум») як головна цінність;
  • метод «конструювання» (Ф. Шеллінг) стає базовим не лише для філософії, але й для усіх вимірів буття людини Модерну (від природи до мистецтва). Стверджується бачення, що культивування розуму не може бути стихійним процесом, а має бути покладено на певний соціокультурний інститут. Такими соціокультурними інститутами стають наука та освіта.

Як зазначалось вище, умови зародження і розвитку освіти як соціального явища обумовлено потребами суспільства і людини з урахуванням соціально-економічних потреб і соціокультурної ситуації того часу, а також філософських і соціальних переконань. Освіта як соціальне явище завжди була органічно пов’язана з історією суспільства і культури, становленням і розвитком об’єднань людей, філософських і соціокультурних концепцій, боротьбою соціально-політичних течій. Її розвиток як суспільно усвідомлене явище розпочався з появою світських культурно-освітніх структур і гуманістичної літератури. Водночас її становлення було б не можливе без існування філософської демократичної суспільної думки, що забезпечили розвиток і саморозвиток людини як суб’єкта пізнання, діяльності, соціальних відносин, громадянської самосвідомості, активного члена суспільного та культурного життя.

Таким чином, доба Просвітництва стала епохою правового закріплення відокремлення церкви від держави та обґрунтування статусу останньої як відповідальної за процес інституалізації освіти. Остання, як відкрита система трансляції системи знань та цінностей і засіб всебічного розвитку особистості (інтелектуального, естетичного, морального, професійного) забезпечує формування модерного взірця людини. Відтепер людина усвідомлюється не лише як образ і подоба Божа, але розглядається як продукт власної творчості, «шляхом, що сам себе конструює» (Г. Гегель).

Ідея свободи стала основою для формування теорії побудови правової та толерантної держави (за Д. Локком), тому що свобода синонімічно пов’язана з поняттям прав. Проте, як зазначає філософ «необмежена і повна свобода, властива людині від природи, не може суперечити законам цієї природи» [3, с. 35].

«Діалектика Просвітництва» (термін Т. Адорно і М. Горкхаймера) полягає у тому, що людина оголошується носієм розуму, продуктом його еволюції, але в цю епоху вона бере на себе відповідальність, має «мужність користуватися» (І. Кант) ним, і навіть наповнювати його новим змістом. Тобто результатом розвитку стає формулювання претензії розуму виступити творцем головного інструменту перетворення людини, а, відповідно, світу в цілому. Водночас освіта визначається як процес культивування «природних здібностей» і в той же час стає соціокультурним інститутом, який забезпечує передачу настанов культури, культурну спадкоємність та є необхідною умовою розвитку людської індивідуальності.

Володіння розумом (І. Кант) і, як наслідок, знанням надає людині доби Просвітництва впевненості у власних можливостях. Саме у володінні здатністю конструювання оточуючого світу і самої себе людина вбачає можливості досягнення суспільного щастя. Знаряддями таких змін визнається необхідність визнання нових знань і, як результат, проведення та поширення наукових досліджень.

Висновки. Успіхи соціокультурних зрушень та науки стали підґрунтям просвітницького оптимізму, тобто такого налаштування Модерну, згідно з яким розум розглядався як підстава та гарант суспільного прогресу. Раціональні засади існування і розвитку людства представники Просвітництва вважали очевидними, тому залишалося тільки довести їх до загальнонародного розуміння. Саме в цьому полягав пафос просвіти та Просвітництва.

Просвітники сформулювали державно-правовий ідеал модерного суспільства, визначили сутність та порядок створення демократичних форм правління, порушили питання щодо необхідності збереження прав людини на принципах рівності, справедливості й свободи. Зміни у політичній, економічній та суспільній сферах життя європейських країнах зумовили деформацію ціннісних орієнтирів у суспільстві. Секуляризація суспільного життя та віра в можливості розуму і пізнання змінювали світ навколо. Це стало сприяло зближенню різних соціальних груп і стало передумовою змін у суспільно-політичному житті європейських країн, що в свою чергу забезпечило національне самоствердження, об’єднання людей у Франції, Німеччині, Італії, скандинавських країнах, формування їх національної самосвідомості, де відображались інтереси всіх верств суспільства. Тому відповідні зміни відбувались і з філософією, що набула новаторського характеру, змінила спосіб мислення, стиль і методи філософського пізнання, що спричинило і утворення нового світогляду.

Список використаної літератури

  1. Барг М. Эпохи и идеи. Становление историзма / М. Барг. – М.: Мысль, 1987. – 354 с.
  2. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии / Г. В. Ф. Гегель. – СПб: Наука, 1999. – Кн. 3. – 582 c.
  3. Гусєв В.І. Ідея свободи у філософії Д. Локка / В. І. Гусєв // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». – 2001. – Т. 19: Серія «Філософія та релігієзнавство». – С. 34-40.
  4. Хоркхаймер М. Диалектика просвещения: философские фрагменты / М. Хоркхаймер, Т. Адорно ; пер. М. Кузнецов. – М. : Медиум ; СПб. : Ювента, 1997. – 311 с.

 

References

  1. Barg, M. (1987), Epokhy y ydey. Stanovlenye ystoryzma [Epochs and ideas: the formation of historicism], Mysl’, Moskva, Rosiia.
  2. Hehel’, H. V. F. (1999), Lektsyy po ystoryy fylosofyy [Lectures on the history of philosophy], Nauka, Sankt Peterburh, Rosiia.
  3. Husiev, V.I. (2001), “ Idea of Free by Philosophy D. Lockeˮ, Naukovi zapysky Natsional’noho universytetu «Kyievo-Mohylians’ka akademiia», vol. 19, рр. 34-40.
  4. Khorkkhajmer, M. and Adorno, T. (1997), Dyalektyka prosveschenyia: fylosofskye frahmenty [Dialectic of Enlightenment: Philosophical Fragments], Medyum, Moskva, Rosiia.

 

Літвінчук Людмила Йосипівна,

старший науковий співробітник проблемної науково-дослідної лабораторії інституційного забезпечення діяльності державної служби зайнятості та партнерської взаємодії з роботодавцями Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України

03038, Україна, м. Київ, вул. Нововокзальна  17

Rachynska Olena A.,

Head of the TAIEX Coordination Sector of the Project Management Department of the Center for Adaptation of the Civil Service to the Standards of the European Union

15, Prorizna str., Kyiv, 01601, Ukraine

Email: litvinchuk2107@gmail.com

 

Цитування: Літвінчук Л.Й. Парадигмальні константи епохи просвітництва в контексті абсолютизації розуму // Державно-управлінські студії. – 2018. – № 5 (7). – Режим доступу : _________.

Стаття надійшла: 02.04.2018

Схвалено до друку: 05.05.2018

 

Citation: Litvinchuk L.Y. (2018) Paradigmatic constants of the Enlightenment in the context of absolutisation of the mind , Derzhavno-upravlinski studii, vol. 5 (7), available at: __________.

Article arrived: 02.04.2018

Accepted: 05.05.2018