СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Державно-управлінські студії № 4(6), 2018


УДК 340.1: 342.9: 352/354


Л.М. Дубчак

кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри парламентаризму та політичного менеджмент Національної академії державного управління при Президентові України

СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

L. Dubchak

PhD in philosophy, Associate professor Department of parliamentarism and political management National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

THE FORMATION OF THE OMBUDSMAN INSTITUTION AS AN ORGANIZATIONAL AND LEGAL MECHANISM FOR THE PROTECTION OF HUMAN RIGHTS AND CITIZEN

      У статті проаналізовано історію становлення інституту омбудсмена у світовій правозахисній практиці як механізму захисту прав людини та громадянина; охарактеризовано різноманітні моделі інституту омбудсмена; визначено значення інституту омбудсмена в системі правозахисту; доведена необхідність розвитку наукової концепції функціонування інституту омбудсмена в системі правозахисту та важливість інституалізації наднаціонального омбудсмена, зокрема в системі Міжнародного інституту омбудсмена; охарактеризовано повноваження Європейського омбудсмена в міжнародній системі правозахисту; висвітлена історія становлення інституту омбудсмена в Україні (Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), визначено його повноваження та інструменти їх реалізації.

 

      The article analyzes the history of establishment of the ombudsman institution in world human rights practice as a mechanism for the protection of human rights and citizen. The ombudsman institution in Sweden was described, which was introduced in 1809 in order to balance the power of parliament and the king. The Swedish “strong” model of the ombudsman was determined by his empowerment with broad powers and competence. Also the Finnish experience of the establishment of an ombudsman institution in the early twentieth century, whose model was close to the Swedish is described.

 

      Ключові слова: система правозахисту; омбудсмен; інститут омбудсмена; моделі інституту омбудсмена; організаційно-правові механізми захисту прав людини; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.  

 

      Key words: the system of human rights protection; ombudsman; Ombudsman Institute; model of ombudsman institution; organizational and legal mechanisms for the protection of human rights; Commissioner of the Verkhovna Rada of Ukraine for Human Rights.

 

      Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями.

      У сучасному світі глобалізаційні процеси вимагають особливої уваги до пошуків шляхів укріплення цінностей демократії, що, зокрема, повинно знайти місце у забезпеченні та гарантуванні захисту прав людини та громадянина. Розвиток цієї проблематики у світовій правозахисній практиці набув особливого значення з прийняттям основних міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людина та громадянина – Загальної декларації прав людини, проголошеною Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., та Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., підписану членами Ради Європи.

      Серед організаційно-правових механізмів захисту основних прав і свобод людини та громадянина в сучасній правозахисній практиці особливої уваги заслуговує інститут омбудсмена (в Україні – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), основна мета функціонування якого є відслідковування за законністю дій державних органів і дотриманням прав та свобод громадян.

      На сьогоднішній день інститут омбудсмена як організаційно-правовий механізм захисту прав людини функціонує у всіх країнах демократичного світу, на який вплинули власні традиції та особливості культурного, соціально-політичного розвитку.  Під впливом цього сформувалися різні моделі інституту омбудсмена.

      Однак сьогодні в умовах глобалізації назріла необхідність пошуку спільної концепції в системі правозахисту, де значну роль грає інститут омбудсмена як організаційно-правовий механізм захисту прав людини та громадянина.

       Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми.

      В статті автор звертається до основних нормативно-правових актів, котрі регулюють функціонування інституту омбудсмена у міжнародних нормативно-правових документах (Рішення Європарламенту від 9 березня 1994 р. «Про правила та загальні умови регулювання виконання обов’язків омбудсмена» [10], Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір, від 07.02.1992, підписаний 7 лютого 1993 р.) [2], Договір про реформування Європейського Союзу (підписаний 13 грудня 2007 р., набув чинності 1 грудня 2009 р.)) та інститут уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Конституції України [3], Закон України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [9].

       Також автор звернулася до наукових досліджень сучасних українських вчених Барчука В.Б. [1], Косілової О.І. [4], Косінова С.А. [5], Куліша А.М. [6], Нєдового І.М. [7], в котрих аналізується широке коло проблем в розрізі становлення та розвитку інституту омбудсмена.

       Мета статті. У статті поставлено за мету охарактеризувати інститут омбудсмена як організаційно-правовий механізм захисту прав людини та громадянина, особливості його становлення в світовій правозахисній практиці, характерні риси моделей інституту омбудсмена та принципові засади його функціонування.

       Виклад основного матеріалу дослідження. Інститут омбудсмена був запроваджений у 1809 р. у Швеції у час лібералізації суспільних відносин, обумовлених появою конституційних норм, коли парламент Швеції (рикстаг) прийняв закон – Документ про правління. Згідно з цим документом парламент був наділений правом обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмена юстиції), який мав здійснювати нагляд за дотриманням законодавства. Такий політичний крок необхідний був з метою урівноваження компетенцій парламенту з повноваженнями короля через надання йому додаткових контролюючих функцій.

        Швеція створила приклад «сильної» (класичної) моделі омбудсмена. Передумовами формування такого інституту в Швеції стали, по-перше, високо розвинута багатовікова традиція верховенства права; по-друге –  сформовані відповідні політичні підстави, що виражалося у існуючому протистоянні королівської влади та парламенту, коли постала потреба посилення ролі парламенту у державному управлінні. Запровадження інституту омбудсмена у Швеції стало засобом досягнення рівноваги парламенту до королівської влади у постаті королівського канцлера юстиції. [5]

       Омбудсмен шведського парламенту був наділений широкими повноваженнями та сферою компетенції: контроль за центральними органами влади та управління, судами та місцевими органами адміністрації, збройними силами, посадовими особами державних підприємств. Основними засобами впливу в нього були право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних, право законодавчої ініціативи, право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, котрі не виконують його вимог, і навіть накладати штрафи, право розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язків на правах надзвичайного прокурора та ін.

      Наступною країною, де був запроваджений інститут омбудсмена, стала Фінляндія. Це відбулося у 1919 р., коли Конституцією Фінляндії було законодавчо закріплено створення омбудсмена юстиції, до компетенції якого відносилося здійснення нагляду за дотриманням закону і виконанням обов’язків судами та іншими органами влади, державними службовцями, а також за законністю дій працівників публічних організацій та інших осіб при виконанні ними своїх обов’язків. [5, с.4-5]

       Модель інституту омбудсмена у Фінляндії була близькою до швецької. До сфери компетенції та повноважень омбудсмена в цій країні належали право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, право виступати за рішенням парламенту державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

       Досвід Швеції та Фінляндії у запровадженні інституту омбудсмена в державі заклав добре підґрунтя у розвитку інструментів правозахисної діяльності у державному управлінні європейських та північноамериканських країн у ХХ ст.

       Однак активно поширюватися практика запровадження інституту омбудсмена у світі почала лише з 50-х років ХХ ст., коли учасники конференції ООН 1959 р. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу. З цього часу протягом наступних двох десятиліть інститут омбудсмена запровадили у Норвегії, Данії, Великобританії, деяких провінціях Канади, ряді штатів США, Португалії, Франції тощо.

       На середину 70-х рр. ХХ ст. значення інституту омбудсмена було наскільки безперечним в системі правозахисту, що постала необхідність розвитку наукової концепції омбудсмена, результатом чого стало створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмена, який об’єднував національні інституції більш ніж 50 країн світу. Основним завданням Міжнародного інституту стало формування наукової концепції омбудсмена, яка мала базуватися на наукових дослідженнях, які будуть широко представлені на спеціальних освітніх форумах, організованих з метою обміну інформації і наступним впровадженням в навчальний процес освітніх програм з підготовки фахівців в галузі захисту прав людини через інститут омбудсмена.

       В 1988 р. Міжнародний інститут омбудсмена отримав статус міжнародної громадської організації під назвою «Європейський інститут омбудсмена», на меті якого постало вирішення завдання підтримки та сприяння розвитку інституту омбудсмена в Європі, забезпечення науковим супроводом його діяльності, та надання можливості обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмена був прийнятий Уповноважений з прав людини України.

       Інтерес світової спільноти до розвитку системи правозахисту через організаційно-правовий механізм інституту омбудсмена посилився в умовах створення Європейського Союзу Маастрихтським договором, котрий був підписаний 7 лютого 1993 р., що стало реалізовуватися через запровадження посади Європейського омбудсмена. [2]

       Такий політичний крок в міжнародній політиці був покликаний рядом причин, зокрема, необхідністю створення єдиного правового поля, де б діяли загальні правила та умови, які б регулювали здійснення обов’язків омбудсмена, відповідно до положень Договорів про утворення європейських співтовариств.

       Європейський омбудсмен керується Рішенням Європарламенту від 9 березня 1994 р. «Про правила та загальні умови регулювання виконання обов’язків омбудсмена» [10]. Це прийнято вважати за Статут Європейського омбудсмена.

       До повноважень Європейського омбудсмена відноситься: сприяння розвінчання порушень порядку управління в діяльності інститутів та органів Співтовариства, за виключенням Суду і Суду першої інстанції, які діють в своїй судовій ролі, і здійснювати рекомендації щодо їх припинення (ст.2, п.1);   прийняття скарг у випадку порушення порядку управління діяльністю інститутів чи органів Співтовариства, за виключенням Суду чи Суду першої інстанції, які діють в своїй судовій ролі (ст.2, п.2); проведення за власною ініціативою або на підставі скарг розслідувань, які він вважає виправданими для виявлення будь-якого передбачуваного порушення порядку управління в діяльності інститутів і органів Співтовариства (ст.3, п.1); сповіщення інституцій ЄС про отриману інформацію на порушення прав та свобод громадян та пошук разом з ними вирішення проблеми з метою усунення конкретного порушення порядку управління і задоволення скарги (ст.3, п.5), по можливості представлення попередніх рекомендацій для усунення порушень (ст.3, п.6); направлення звіту Європейському парламентові та відповідним установам; (ст.3, п.7); сповіщення скаржників про результати свого розслідування; представлення річного звіту в кінці щорічної сесії Європейському Парламенту про результати проведених розслідувань (ст.3, п.8) [10]

       Суттєві зміни в реформуванні інституту Європейського омбудсмена відбулися у зв’язку з прийняттям Лісабонського договору або Договору про реформування Європейського Союзу, який був підписаний 13 грудня 2007 р. і набув чинності 1 грудня 2009 р. Цим договором передбачалося проведення суттєвих змін в засади функціонування Європейського Союзу, зокрема і в напрямку посилення інституції Європейського омбудсмена.

       З аналізу розвитку інституту омбудсмена як організаційно-правового механізму захисту прав людини та громадянина інститут омбудсмена як державно-правовий інститут може модифікуватися і в світовій практиці зустрічаються різні його моделі. Класифікації моделей інституту омбудсмена можна здійснювати за наступними критеріями: способом призначення, місцем, яке займає правозахисник у державно-правовій системі, підзвітністю тій чи іншій гілці влади, об’ємом повноважень тощо. [7; с.49-50]

        Так, за способом призначення виділяють країни, де омбудсмен призначається парламентом або однією з його палат. Однією з таких країн є Україна, де омбудсмен (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) призначається Верховною Радою України.

       Іншими органами державної влади призначаються омбудсмени в Румунії, Новій Зеландії, Франції, Великобританії, деяких країнах Африки. Зокрема  омбудсмен (Посередник) у Франції призначається Радою міністрів, згідно з законом про заснування посади Посередника 1973 року – на 6 років, а у Великобританії парламентський уповноважений призначається королевою.  

       У державах з федеративною формою устрою інститут омбудсмена може існувати і на рівні окремих суб’єктів федерації. Так, у Канаді є омбудсмени федерального та провінційного рівнів, в Австралії – на федеральному рівні, та на рівні штатів.

       Також розділяють моделі інституту омбудсмена в країнах з англосаксонською і континентальною системами права, або скандинавську, континентально-європейську та англо-американську. [7]

       Відмінність між шведською та англосаксонською полягає в тому, що в Англії існує так званий «парламентський фільтр», коли громадяни первинно мають звертатися до представників омбудсмена, а потім до останнього.

      Також існують країни з колегіальною омбудсменівською службою, де повноваження правозахисту покладені на кілька посадових осіб. Така модель інституту омбудсмену існує на африканському континенті. Тут служби омбудсменів функціонують або у вигляді комісії, коли рішення в справі ухвалюються колегіально членами комісії, або у вигляді об’єднаної служби омбудсменів, де кожний з них працює та приймає рішення автономно. [7]

       Інституція омбудсмена є важливим механізмом національної системи захисту прав людини і в Україні. В українській державницькій системі правозахисту інституцію омбудсмена представляє Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Інститут омбудсмена в Україні був запроваджений у 1997, у зв’язку з набуттям чинності Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» (прийнятий 23.12.1997, набув чинності 15.01.1998) [9]

       До повноважень Уповноваженого належить здійснення парламентського контролю за додержанням прав і свобод людини і громадянина, що  закріплено в ст. 101 Конституції України [3] та ст.1 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [9].

       Предметом контролю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та громадянина є діяльність усіх органів державної влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових та службових осіб (ст.22 Закону) [9]. Сфера компетенції Уповноваженого поширюється також на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують державно-владні функції.

       Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність «доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод» (ст.4) [9].

      Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначені відповідні засоби та методи реагування на порушення прав людини і свобод людини (ст.13-14) Актами реагування Уповноваженого є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до відповідних державних і недержавних структур, які є предметом його контролю, що визначено ст.15 Закону. При цьому акти звернення, хоча і носять рекомендаційний характер, вони залишаються важливим чинником впливу на поновлення порушених прав і свобод. Фактором впливу на досягнення успіхів у цій сфері є висока правова культура в державі.

       Серед повноважень Уповноваженого Верховної Ради України Законом визначено розгляд звернень про порушення прав людини, що надходять на його адресу, а також власний контроль (моніторинг) за дотриманням та захистом прав і свобод людини та громадянина в Україні (через відвідування відповідних установ, ознайомлення з документами, проведення перевірок, запрошення відповідних посадових та службових осіб для отримання відповідної інформації щодо фактів порушення прав і свобод людини тощо) (ст.13) [9].

        Контрольна функція парламенту України, зокрема, щодо діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначається його підзвітністю у вигляді щорічних та спеціальних доповідей про стан дотримання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п.17 ст. 85 Конституції України [3] та ст.18 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [9]. По результатам звітності Уповноваженого перед парламентом України приймається відповідна постанова.

        Важливим внеском у розвиток правозахисної діяльності Уповноваженого є його власний аналіз (експертиза) законодавства у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, з результатами якого він має ознайомити Верховну Раду України у своїх доповідях.

        Також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наділений компетенціями участі у міжнародному співробітництві, зокрема «бере участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» ( ст.19 Закону) [9]. Це дозволяє Уповноваженому на легальних засадах включатися в правозахисну діяльність прогресивної міжнародної спільноти і представляти Україну у цій сфері: відповідати за дотриманням Україною міжнародно-правових зобов’язань у сфері прав людини, а також, відповідно, слідкувати за приведенням національного законодавства у відповідність до норм та принципів міжнародного права.

       Таким чином, діяльність Уповноваженого є додатковим організаційно-правовим механізмом у захисті прав людини до тих, що здійснює уряд, який функціонує у системі міжнародних відносин та сприяє обміну інформацією у цій сфері.

      Слід також зазначити, що вся діяльність Уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію ще одного важливого завдання, покладеного на Уповноваженого в рамках здійснення ним парламентського контролю, – це сприяння підвищенню рівня правової поінформованості населення України (п.7 ст.3 Закону) [9]. Адже, лише змінюючи правову свідомість та культуру суспільства в цілому та окремих його членів можна забезпечити реальне утвердження нової системи цінностей, яка базувалася б на принципах демократії, верховенства права та поваги до прав людини.

       Правова поінформованість населення України, де значну роль виконує Уповноважений, досягається і через збагачення обізнаності про міжнародні стандарти у галузі прав людини, які в умовах глобалізаційних процесів у світі мають бути максимально відображені в українському законодавстві. Так формуються передумови зрілої правової правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів державної влади України.

       Таким чином, реалізується міжнародна прогресивна правозахисна  політика у національній правовій системі.

      Сучасна модуль національного інституту омбудсмена як організаційно-правового механізму захисту прав людини відноситься до сильної. Однак є держави де повноваження омбудсмена є дещо ширшими. Так, речник громадянських прав Республіки Польща може виступати в адміністративному та цивільному процесі на правах прокурора, в Швеції омбудсмен наділений повноваженнями розпочинати кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави. Такими повноваженнями Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не наділений. У сучасних умовах виходу із соціально-політичної кризи назріла необхідність посилення його ролі в кримінальних та цивільних процесах. Тут доречно було б розглянути необхідність доповнення його повноваження можливістю внесення касаційного протесту на рішення суду в моменті порушення законодавства при розгляді відповідної справи.

      Таким чином, в умовах розвитку правових цінностей в сучасній Україні постає необхідність посилення ролі Уповноваженого у правозахисній практиці. Для цього необхідне підкріплення відповідних нормативно-правових актів низкою процесуальних норм, якими б розширили права Уповноваженого.

       Висновок. Становлення інституту омбудсмена як організаційно-правового механізму захисту прав людини та громадянина в системі міжнародного правозахисту стало важливим кроком в розвитку демократичних цінностей та змцненні верховенства права в умовах глобалізації в сучасному співтоваристві. Хоча на сьогодні сформувалося декілька його моделей, створення наднаціонального інституту омбудсмена, який представлений Європейським омбудсменом, та формування наукової концепції омбудсмена, де важливу роль зіграв Міжнародний інститут омбудсмена, дозволяє широко підійти до вирішення проблем у сфері захисту прав людини з врахування багатьох назрілих проблем на шляху глобалізації.

       Український інститут омбудсмена на сьогоднішній день в національній правозахисній системі є важливим організаційно-правовим механізмом захисту прав людини, який завдяки наділеним широким повноваженням омбудсмена дозволяє впливати на регулювання правовідносин у цій сфері і узгоджувати правозахисну внутрішньодержавну політику згідно з міжнародними стандартами.

Список використаних джерел:

  1. Барчук В.Б. Діяльність уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у сфері забезпечення національної безпеки України: [монографія] / В.Б. Барчук. – К.: Наук.-вид. відділ НА СБ України, 2009. – 153 с.
  2. Договор о Европейском Союзе. Європейський Союз; Договір, Міжнародний документ від 07.02.1992 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://radaprogram.org/infocenter/lisabonskyy-dogovir-dogovir-pro-reformuvannya-yevropeyskogo-soyuzu.
  3. Конституція України від 28.06.1996, із змінами, внесеними згідно із Законом N 2952-VI (2952-17) від 01.02.2011. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page
  4. Косілова О.І. Інститут омбудсмена в механізмі правового захисту прав і свобод особи – світовий досвід та Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=639%3A071013-19&catid=79%3A2-1013&Itemid=98&lang=ru.
  5. Косінов С.А. Омбудсмен як інститут контролю за владою. // Теорія і практика правознавства. – Вип. 1 (7) / 2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///C:/Users/Serg/Downloads/tipp_2015_1_4%20(1).pdf.
  6. Куліш А.М. Світові моделі діяльності омбудсмена [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/34005/1/Kulish_ombudsman%20Institute.pdf.
  7. Нєдов І. М. Місце інституту місцевого омбудсмана серед інших інститутів омбудсмана [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2010/Ur-2-2010/049-54.pdf.
  8. Офіційний сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ombudsman.gov.ua.
  9. Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 12.1997№ 776/97-ВР. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – ст.99. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/776/97-%D0%B2%D1%80.
  10. Решение европейского парламента от 9 марта 1994 г. о правилах и общих условиях, регулирующих осуществление обязанностей омбудсмана. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eulaw.edu.ru/spisok-dokumentov-po-pravu-evropejskogo-soyuza/instituty-i-organy-evropejskogo-soyuza/reshenie-evropejskogo-parlamenta-ot-9-marta-1994-g-o-pravilah-i-obshhih-usloviyah-reguliruyushhih-osushhestvlenie-obyazannostej-ombudsmana-perevod-a-o-chetverikova.

 

References:

  1. Barchuk V.B. Diyalʹnistʹ upovnovazhenoho Verkhovnoyi Rady Ukrayiny z prav lyudyny u sferi zabezpechennya natsionalʹnoyi bezpeky Ukrayiny: [monohrafiya] / V.B. Barchuk. – K.: Nauk.-vyd. viddil NA SB Ukrayiny, 2009. – 153 s.
  2. Dohovor o Evropeyskom Soyuze. Yevropeysʹkyy Soyuz; Dohovir, Mizhnarodnyy dokument vid 07.02.1992 [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://radaprogram.org/infocenter/lisabonskyy-dogovir-dogovir-pro-reformuvannya-yevropeyskogo-soyuzu
  3. Konstytutsiya Ukrayiny vid 28.06.1996, iz zminamy, vnesenymy z·hidno iz Zakonom N 2952-VI (2952-17) vid 01.02.2011. Rezhym dostupu: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page
  4. Kosilova O.I. Instytut ombudsmena v mekhanizmi pravovoho zakhystu prav i svobod osoby – svitovyy dosvid ta Ukrayina [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=639%3A071013-19&catid=79%3A2-1013&Itemid=98&lang=ru
  5. Kosinov S.A. Ombudsmen yak instytut kontrolyu za vladoyu. // Teoriya i praktyka pravoznavstva. – Vyp. 1 (7) / 2015 [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: file:///C:/Users/Serg/Downloads/tipp_2015_1_4%20(1).pdf
  6. Kulish A.M. Svitovi modeli diyalʹnosti ombudsmena [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: https://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/34005/1/Kulish_ombudsman%20Institute.pdf
  7. Nyedov I. M. Mistse instytutu mistsevoho ombudsmana sered inshykh instytutiv ombudsmana [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2010/Ur-2-2010/049-54.pdf
  8. Ofitsiynyy sayt Upovnovazhenoho Verkhovnoyi Rady Ukrayiny z prav lyudyny [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: www.ombudsman.gov.ua.
  9. Pro upovnovazhenoho Verkhovnoyi Rady Ukrayiny z prav lyudyny: Zakon Ukrayiny vid 23.12.1997 № 776/97-VR. // Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1998. – № 20. – st.99. [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/776/97-%D0%B2%D1%80
  10. Reshenye evropeyskoho parlamenta ot 9 marta 1994 h. o pravylakh y obshchykh uslovyyakh, rehulyruyushchykh osushchestvlenye obyazannostey ombudsmana. [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://eulaw.edu.ru/spisok-dokumentov-po-pravu-evropejskogo-soyuza/instituty-i-organy-evropejskogo-soyuza/reshenie-evropejskogo-parlamenta-ot-9-marta-1994-g-o-pravilah-i-obshhih-usloviyah-reguliruyushhih-osushhestvlenie-obyazannostej-ombudsmana-perevod-a-o-chetverikova.

 

 

Стаття надійшла до редакції 23.04.2018 р.
Номер журналу  4(6) 2018.