СТРАТЕГІЧНИЙ НАРАТИВ VERSUS НАРАТИВНА СТРАТЕГІЯ В КОНТЕКСТІ АНАЛІЗУ УПРАВЛІНСЬКОГО ДИСКУРСУ

Державно-управлінські студії № 4(6), 2018


УДК 351


М. Д. Карнаухова

молодший науковий співробітник, аспірант Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України (ІПК ДСЗУ) ResearcherID: F-3687-2018 https://orcid.org/0000-0002-5627-2000 SPIN-код: 9383-8626

СТРАТЕГІЧНИЙ НАРАТИВ VERSUS НАРАТИВНА СТРАТЕГІЯ В КОНТЕКСТІ АНАЛІЗУ УПРАВЛІНСЬКОГО ДИСКУРСУ

M. Karnaukhova

Junior Research Fellow, postgraduate student at the Institute of Personnel Training of the State Employment Service of Ukraine (IPT SESU) ResearcherID: F-3687-2018 https://orcid.org/0000-0002-5627-2000 SPIN-код: 9383-8626

STRATEGIC NARRATIVE VERSUS NARRATIVE STRATEGY IN THE CONTEXT OF ANALYSIS OF THE ADMINISTRATIVE DISCURSION

       У статті позиціонуються можливості залучення досліджень феномена наративної стратегії на засадах наратології до аналізу стратегічного наративу як базової характеристики дискурсивного простору публічного управління. Формулюються загальні ідеї й інтуіції щодо феномена управлінського дискурсу, актуальні для його політологічного й соціально-філософського дослідження в контексті наративної парадигми.

 

      The article focuses on the possibility of enlisting research of the phenomenon of narrative strategy based on the principles of narratology to the analysis of a strategic narrative as a basic feature of the discursive space of public administration. The article lays down general ideas and intuitions regarding the phenomenon of administrative discourse relevant for the conduct of its political and socio-philosophical research in the context of the narrative paradigm.

 

      Ключові слова: стратегічний наратив, наративна стратегія, управлінський дискурс, публічне управління, governance-управління, наратологія.

 

        Key words: strategic narrative, narrative strategy, administrative discourse, public administration, governance-management, narratology.

 

       Проблема у загальному вигляді. У ситуації формування стратегії демократичного розвитку Української держави, пошуку й прийняття стратегічних для розвитку України рішень наукова спільнота покликана дати свої оцінки і висновки щодо феномена стратегічного наративу. Дієвість стратегічних наративів врядування, спрямованих на досягнення більш ефективних і високих результатів, ніж дозволяє очікувати наявний стан справ, передбачає: створення загальної концепції конструювання ключових повідомлень для різних цільових аудиторій; забезпечення можливості перманентної і довготривалої взаємодії домінантних повідомлень; мінімізацію розривів між сконструйованою оповіддю і реальним станом справ. Аби отримати узагальнюючий ефект від стратегічних наративів врядування, який би забезпечив рекурсивну підтримку контакта з громадськістю, скеровуючи її сприйняття і увагу, слід зважити на функціональний потенціал наративних стратегій управлінського дискурсу.

       Концепт наративної стратегії як «деякої загальної інструкції для кожної конкретної ситуації комунікації» [5, с.52] може стати найкращим презентантом феномена стратегічного наративу, і це зумовлює необхідність звернення до позиційно принципових напрацювань на терені наратології. У найзагальніших рисах наративну стратегію можна описати як цілеспрямований вплив на адресата за допомоги сюжетно-оповідувальних висловлювань. Відтворення неімперативного спектру наративних стратегій, здатних провокувати активацію громадської співтворчості, передбачає звернення до значущих інтриготвірних подій та потребує референтної, креативної та рецептивної компетенції  соціальних акторів.

      Аналіз останніх публікацій. Слід вказати, перш за все, на внесок західних дослідників в осмислення оновлених моделей публічного управління і, передусім, ідеї governance-управління, в яких акцентується вагомість вивчення стратегічних наративів (strategic narrative, master narratives) держав, роль процесу їх формування і способу трансляції в інформаційний простір у з’ясуванні ключових тенденцій розвитку [див., напр.:22, р.240]. З’явилася велика кількість праць, що аналізують стратегічні наративи та наративні стратегії (агітацію, провокацію, маніфестацію, одкровення, авторитарну промову тощо).

      Примітно, що вітчизняні дослідники також почали аналізувати феномен стратегічного наративу (В.Горбулін, Д.Дубов, Є.Макаренко, М.Ожеван, Сивак Т.В., Соловйов С.Г. та ін.), акцентувати перспективність вивчення наратологічних досліджень для теорії стратегічних комунікацій і визначення меж «застосування наративного дискурсу в інформаційно-аналітичній діяльності» [11]. Дедалі більше визнається, що публічне управління ґрунтується на «глибинній базисній наративній складовій» [13].

       У термінологічному словнику «Публічне управління» [15] стратегічна мета публічного управління небезпідставно визначається як «забезпечення комплексного соціально-економічного й культурного розвитку держави, суспільства та кожної особи» [15, с.169-170], а вагомість наративного підходу засвідчена двома статтями: «наратив стратегічний» та «стратегічні наративи (метанаративи)». Стратегічні наративи концептуалізуються як «сукупність скоординованих комунікативних дій, які об’єднують, узгоджують впливи всіх складників стратегічних комунікацій» [15, с.171].

       Відтак, є підстави вважати, що залучення доробку наратології в осмисленні специфіки наративних стратегій є евристично цінним для концептуалізації стратегічного наративу публічно-управлінської діяльності.

        Формування цілей (мети) статті. Метою статті є демонстрація значущості залучення дослідження феномена наративної стратегії на ґрунті наратології до аналізу стратегічного наративу як базової характеристики дискурсивного простору публічного управління.

       Виклад основного матеріалу. Ефективне громадянське врядування, прийняття управлінських рішень та їх впровадження у життя має враховувати інтенсифікацію інноваційних процесів в сфері публічного управління, трансформацію режимів взаємовпливу держави і суспільства, формування орієнтації на розвиваючу стратегію і політику. Тим більше, що в українських реаліях, як зазначає А.Колодій, «гостро постало завдання зміни стратегії реформування в напрямі творення соціальної і політичної солідарності» [14, с.23]. Жодні спонтанні мітинги чи онлайн-акції не здатні замінити стратегічних дій, що плануються на тривалий час.

       Однією з ознак «доброго врядування» («good governance»), за концепцією ООН, є «стратегічне бачення», тобто лідери і спільнота мають передбачати довготривалу перспективу управління і розвитку особи і виразно уявляти собі ті міри, які необхідні задля їх реалізації [26]. Феномен governance – управління, що виникає в умовах фрагментації політичної системи, зміни ролі державних інституцій, невизначеності та непередбачуваності зовнішнього середовища з його глобалізаційними процесами, позиціонує «спрямування на досягнення стратегічних колективних цілей» [7, с.489]. Підкреслимо, що зростання інтересу до governance –управління, як зазначають Дж.Пьєр і Г.Пітерс, слід пов’язувати не з ідеєю занепаду держави, а скоріше з тим, що воно відображає здатність держави розвивати нові стратегії для підвищення керованості» [23, р.136].

        Використання концепту стратегії, на думку П.Бурдьє, виправдане тим, що кожна мить у послідовності упорядкованих і спрямованих дій, які презентують об’єктивні стратегії, може здаватися детермінованою передбаченням майбутнього, тому що практики, породжені габітусом, заздалегідь адаптовані до об’єктивних умов [2, с.119-121]. Стратегії лише здаються детермінованими майбутнім і виглядають як цілеспрямоване передбачення власних наслідків. Насправді, як доводить Бурдьє, вони постійно прагнуть до відтворення об’єктивних структур, продуктом яких вони є, і детерміновані минулими умовами виробництва їх принципу формування. Нагадаємо, що про здатність оповіді «виражати свій об’єкт за допомоги наративних стратегій, що породжують оригінальні цілісні утворення» [16, с.18] писав, як відомо, і П.Рікер.

       Стратегії часто розглядають як результат системного аналізу середовища й існуючих прогнозів майбутнього. Системна методологія, яка спирається на інтерактивне планування, за формулюванням Дж.Гараєдагі, виходить з усвідомлення того, що «майбутнє творять наші з вами дії і дії інших учасників за період між теперішнім і майбутнім», і має своїм завданням «моделювання бажаного майбутнього (ідеалізацію) та винайдення або вибір засобів його втілення у життя (реалізацію)» [3, с.18].

       Усвідомивши все це, легко зрозуміти, що управлінський дискурс не можливий без використання когнітивних стратегій і технік, серед яких чільне місце посідає наративна стратегія. Управлінський дискурс (організаційно-адміністративний, політико-правовий, ціннісно-ідеологічний, інформативний тощо) – це не просто інструмент впливу на всі соціальні об’єкти і опису подій в сфері публічного врядування, він є концептуальним підґрунтям істотних змін в соціумі. Саме наративний підхід до його аналізу допомагає проаналізувати фундаментально нове джерело влади – здатність формувати суспільну думку. Така трансформація джерела влади призвела до того, що форма комунікативного впливу починає домінувати над його змістом. Спираючись на доробок Н.Лумана, згідно з яким «лише комунікація може здійснювати комунікацію», можна констатувати, що у новій дискурсивній реальності головним політико-управлінським механізмом і джерелом влади є організаційна комунікація. Координуюча держава та горизонтальна комунікація сприяють деліберативному (дорадчому) дискурсу, що, на противагу ієрархічному, обговорює і аргументує. Всі рішення мають бути артикульовані, презентовані і легітимізовані, тобто отримати форму наративів, що формують суспільну опінію.

       Однією із засадничих для тематизації стратегічних наративів небезпідставно вважають працю М.Кастельса «Влада комунікації», присвячену впливу комунікацій на «мережеве суспільство» [10]. Особливості владних комунікацій у сучасних умовах полягають, на думку Кастельса, в тому, що влада орієнтована не на підкорення як таке, а на конструювання та переналаштування дискурсивних смислів, якими мають керуватися соціальні актори у своїх діях; влада сама прагне створювати смисли, як правило, через різні медійні образи. Набуваючи мережевого характеру вона занурюється у будь-яке середовище мережевого суспільства, проте сила її вкорінена не у практиці дисципліни і підкорення, а у дискурсивних формах втілення влади, «комбінуванні знання і мови» [10, с.33]. Кастельс вважає, що суспільство до сих пір потребує практик творення смислів, які не є розподіленими, проте вони спираються на мережевий за формою і природою збір інформації, перевірку фактів і професійні навички сторітелінгу. В певній точці процесу потрібен єдиний, «аналітичний голос» автора/авторів повідомлення або оповідача історії. Прагнення довготривалих довірливих стосунків і кооперації між мережами через «поєднання цілей» передбачає організацію як ситуативних, так і стратегічних комунікативних зв’язків.

      Варто взяти до уваги, що У.Бек, звертаючись, як і М.Кастельс, до нових правил гри владних комунікацій, описує стратегії самолегітимації капіталу, які дозволяють створити мережі кооперації понад національними бар’єрами управління. Це стратегії неолібералізації держави та роздержавлення права, що створюють умови для консенсусу інтересів. Нова ігрова політична стратегія має знайти нові засоби комунікації, по-новому розподіляючи владу.

       Комунікацію і силу-владу вважають засновком концепції стратегічних наративів й інші авторитетні її дослідники, зокрема, А.Міскімон, Б.О’Луглін і Л. Розелле [21]. Їх концепція багато в чому ґрунтується на інтерпретації та розвитку ідей Дж.Ная. щодо «м’якої сили» як здатності засобами переконання і «мистецтва бути привабливим», досягти того, аби інші бажали того ж самого результату, що й ти [24]. Структуру наративу як такого ці дослідники визначають через такі елементи: початкова ситуація або певний порядок, проблема, яка порушує цей порядок, і, зрештою, вирішення проблеми, що уможливлює відновлення порядку.

       Навряд чи слушно доводити, що витоки такого способу структурування неважко віднайти у французькій наратології. Приміром, К.Бремон, розвиваючи ідеї В.Пропа, приходить до висновку, що логіка розповідних можливостей обов‘язково має звернутися до закріплених у культурі конфігурацій. Цей типовий схематизм, що уможливлює оповідування, визначається трьома стадіями, через які має пройти будь-яка дія від її можливості до успішного здійснення, аби щось можна було розповісти: 1) ситуація, яка відкриває деяку можливість; 2) актуалізація цієї можливості; 3) завершення дії. Ц.Тодоров також змальовує обов’язковий для мінімальної оповіді образ, що оприянює її наявність, як рух від одного стану рівноваги – через її порушення або нестачу – до іншого, схожого, але не тотожного стану. Власне, і управлінський дискурс, на нашу думку, можна визначити як простір відтворення порушеної або відсутньої узгодженості як всередині внутрішньо диференційованої і розрізненої владної структури, так і між органами влади та її контрагентами – громадськими структурами, здатними нав’язувати бюрократії свої інтереси.

       Цілком у дусі сучасної наратології А.Міскімон, Б.О’Луглін і Л. Розелле описують наративи як структури, що дозволяють пов’язати щоденні події, які здавалися непов’язаними; характеризують вагомість стратегічних наративів, що допомагають політичним актором не лише збільшити свій вплив, але й змінити середовище, в якому поширюються ці наративи. Показово, що А.Міскімон і Б.О’Луглін у своїй статті, назва якої викладена у запитальній формі: «Програма ЕС, спрямована на оздоровлення України? У напрямку нового наративу у стосунках між ЄС та Україною?», аналізують ідеї європейської програми допомоги Україні і те, наскільки вдалим є формулювання сприйнятного наративу щодо ролі ЄС. Порівнявши цей наратив з планом Маршалла та проаналізувавши серію інтерв’ю, взятих у представників української еліти у 2016-2017 рр, ці дослідники стверджують, що «хоча дії, подібні до плану Маршалла, можуть бути корисними, їх навряд чи можна розглядати як об’єднуючий суспільний наратив та основу для співробітництва та розвитку» [25, р.75-91].

       Солідаризуючись із подібною оцінкою західних теоретиків, зазначимо, що однією з причин такої ситуації, певна річ, є дефіцит стратегічного бачення. За таких умов залишається актуальною формування ідеології стратегічної лінії виходу нашої країни з сьогоднішньої кризи у завтрашній, а не вчорашній день. Вкажемо, у цьому стосунку, на певні зрушення у справі відтворення українського стратегічного наративу, які, зокрема, оприлюднив заступник міністра інформаційної політики України Д.Золотухін за результатами проведення важливої «стратегічної сесії» на тему: «Український наратив». Стратегічний наратив ним визначений як «не публічна інструкція про те, як з наявного конструктору історичних міфів, маркетингових підходів, популярних ідей, суспільних настроїв та багато іншого створити механізм продукування успішних (здатних до самореплікації) історій, які будуть позитивно сприйняті українськими цільовими аудиторіями» [8]. Отож, артикульована проблема, на нашу думку, полягає у пошуку стратегії, спрямованої на те, аби «вхопити» деякий знаковий субстрат і віднайти методи конституювання його наративної конфігурації, кодифікуючи їх через відтворення сталих й загальновідомих образів, апеляції до «історичного апріорі» традиції, ідеалізовано символічної постаті героя і його стратегічно дієвих вчинків.

       Зрозуміло, що заслуговує всілякого схвалення будь-яка амбіційна спроба (тим більше така, яка може отримати право на експертний вердикт) пошуку базового наративу, який би гарантував певну дискурсивну узгодженість громадської думки. Тим більше, що у ситуації, коли не можливо дати «швидких рішень» та «how-to переліків» необхідні «харчі для роздумів». Утім, переймаючись ідеєю відтворення стратегічного наративу, ми маємо пам’ятати і про проголошений Ж.-Ф.Ліотаром «занепад метанарацій», і про проблематичність виділення універсально-загальних аксеологій й тотальної сумірності, і те, що орієнтація на  плюральність наративних стратегій оцінюється сучасними авторами (Ф.Джеймісон, Д.В.Фоккема, Д.Хейман та ін.) як домінанта поліфонічної культури постмодерну. Це пов’язано з усвідомленням неможливості виокремити, сконструювати, виробити або проголосити якусь єдину більш-менш монолітну стратегію розвитку. Адже стратегії, що актуалізуються у постмодерному соціумі, за оцінкою Р.Рорті, є плюральними і варіативними і жодна з них «не має привілеїв перед рештою у сенсі кращого вираження людської природи. Жодна з цих стратегій не є більш гуманною, ніж інша» [24, с.18]. Водночас, і нова парадигма, що засвідчує настання доби абсолютного плюралізму, «метамодернізм» (термінологічно зафіксований у 2010р. Т.Вермюйленом і Р. ван ден Аккеном) проголошує прагнення до багатомірності, максимальної відкритості і всеприйнятності, орієнтуючись на деелітизацію політики та корпоративні принципи і стратегії ХХI ст.

       Цікаво, що один з ідеологів проекту метамодерну пояснює його суть, послуговуючись метафорою «різних островів» Ж.-Ф.Ліотара. Якщо з погляду постмодерніста існує багато островів, із своєю епістемологією, правдою, традиціями тощо, які є рівноцінними, то ключова настанова у ситуації метамодерну є іншою. Потрібно здійснити вибір, обравши певний острів, з певними традиціями, правдою і світоглядом, знаючи, що він не єдиний і, можливо, не кращий за інші [9, с.18]. Отже ми маємо постійно пам’ятати, що наративна стратегія здійснюється у виборі, якому довільність обмежена рамками певної наративної компетенції.

         Залишаючи осторонь ці розмисли, вкажемо, що вітчизняні дослідники здебільшого визначають стратегічний наратив як ключову складову стратегічних комунікацій, «мета-розповідь, на утвердження якої у цільових аудиторіях і спрямована вся діяльність стратегічних комунікацій» [4, с.6]. При цьому стратегічні комунікації усвідомлюються як такі, що «дозволяють, залишаючись у межах демократичних практик і принципів, організувати ефективну відсіч деструктивним інформаційним кампаніям, які веде проти нас агресор» [4, с.5]. Відтак завдання відтворення стратегічного наративу є особливо актуальним для української спільноти, що знаходиться під впливом війни (існує навіть термін «war affected communities»).

       У політичному сенсі стратегічні наративи постають як «засоби, до яких вдаються політичні актори, щоб сконструювати смисл та визначення «великої політики – як внутрішньої, так і зовнішньої, як державної, так і корпоративної, громадської тощо» [12, с.30]. В цьому зв’язку ефективну систему стратегічних комунікацій як «формалізованої моделі взаємодії відомств» вбачають у їх «оперативній співкоординації для утвердження певного наративу» [6, с.19]. Фундаментальний цикл стратегічного публічного управління визначається дослідниками як такий, що «складається з формулювання стратегії (формулювання цілей, пріоритетів, заходів), імплементації стратегії (структура, повноваження, комунікації, координація) та оцінювання результатів імплементації стратегії (індикатори)» [15, с.170]. Відтак, цей цикл може бути досліджений шляхом пошуку його відповідності певним наративним схемам, за якими будується будь-яка оповідь.

       «При нормальному режимі управління в сучасній світовій практиці, – як зазначає В.Бакуменко, – процес публічного управління. як правило, набуває характеру стратегічного» [1]. Водночас, автор фундаментальної праці «Стратегія: історія» Л.Фрідман, визначаючи стратегію як «мистецтво творення сили-влади», висновує, що найбільша потреба у стратегіях виникає у складних ситуаціях. Для вирішення тривіальних завдань стратегія не потрібна, проте її комунікативна складова, що здатна компенсувати брак ресурсів і отримати конкурентні переваги над сильнішим, завжди має велике значення: «слабка мускулатура, проте відмінна історія». Отже, комунікативним підґрунтям стратегії постає стратегічний наратив як історія, що переконливо пояснює перебіг подій. Дійсно, сторітеллінг як інструмент стратегічної комунікації отримав визнання не лише у бізнесових колах, але й у формуванні політичних стратегій.

      У праці «Трансформація стратегій» Л.Фрідман зазначає, що у короткостроковій перспективі наративи можуть структурувати відповіді-реакції інших на розвиток подій, а у довгостроковій – примусити усіх, у межах країни і за її кордонами, повірити саме такому наративу, сформувати інтереси, ідентичність і розуміння спрямування розвитку міжнародних відносин [19].

      Ця методологічна заувага повертає нас до акцентування наративного підходу. Зокрема, звернемося детальніше до розгляду наративної стратегії шляхом окреслення її конструктивних моментів, як це пропонує В.Тюпа. [18]. Наративну стратегію активують такі її взаємопов’язані складники:

1) наративна картина світу, що являє собою певний тип світобачення. Вона, будучи узагальненим комплексом світоглядних уявлень про подієвість і процесуальність буття, визначає референтну компетенцію автора і його імперативного вибору, що зумовлює ціннісно однозначну подію;

2) наративна модальність, що визначає стратегічну позицію наратора стосовно історії. Модальність – це ставлення оповідача, до того, що він повідомляє. Це, насамперед, об’єктивна, логічна оцінка змісту висловлення і відображення співвідношення між компонентами комунікативно-мовленнєвого акту;

3) наративна інтрига, що полягає в напрузі шерегу подій і задає наративну компетенцію адресата. Це тип подієвості, зверненої до рецептивної інтенції адресата; відбувається ціннісне залучення адресата у комунікативну подію. Інтрига збуджує рецептивні очікування і передбачає їх задоволення. Вона конфігурує ланцюг подій у завершену історію, яка є сприйнятною для її рецепції адресатом.

       Приміром, головною інтригою радянського стратегічного наративу була перманентна дискурсивна критика «ненаукової» буржуазної ідеології, та редукціонізм (і навіть винахідливість) у відборі фактів-подій виключно з позицій їх значущості для базового авантюрного наративу, що змальовував наперед визначений життєвий шлях і претендував на абсолютну істинність. Оцінка дій та їх конфігурація у циклічну наративну інтригу ( з її трьохфазовою послідовністю: втрата – пошук – набуття) мала перевагу перед зв’язним викладом подій. Вона передбачала дидактичну настанову, відбувалася у наративному модусі переконання, і цілком відповідала наративній картині світу імперативного типу.

       Варте уваги дослідників дискурсу врядування і позиціювання у наратології чотирьох базових наративних стратегій, що виникають стадіально, проте не змінюють одна одну прямолінійно, а співіснують у взаємодії. Оповідь (а відтак і управлінський дискурс) може відбуватися у модальностях: знання (прецедентна картина світу та ретроспективна інтрига); авторитарного переконання (імперативна, заснована на строгому порядку, картина світу та дидактична інтрига повиннісності); окремої думки (оказіональна картина світу і авантюрна інтрига пригоди); інтерсуб’єктивного розуміння (вірогіднісна картина світу та евристична інтрига ідентичності) [19, с.156-166]. З огляду на цей перелік, нестак-то й силуваним буде припущення, що конструювання наративів широкого діапазону, які б претендували на роль стратегічних, має враховувати співіснування багатьох наративних модальностей. Водночас, конфігурація подій (або інтрига) таких наративів, певна річ, має визначатись не модальністю окремої думки, а громадською опінією. Статус громадської опінії передбачає таку її рису, як значущість у соціумі. Приватні ж опінії, як і вчинки, є припустимими за умови, якщо вони не шкодять державі і суспільству. Саме такого висновку дійшов Дж.Лок, вказуючи тимчасом на ті зони приватного життя, зокрема релігійну віру, куди не повинна втручатися держава. Проте, писав він, коли католики (папісти) проголошують верховенство Римського престолу, а не Британської корони, то це вже не приватна справа, а загроза державній політиці. Отож бо, терпимість держави не поширюється на тих, з ким не можливий суспільний договір. Звісно, ці ідеї є вельми актуальними для визначення наративних стратегій в контексті тих проблем, що постали у зв’язку з отриманням автокефалії православною церквою України.

       Гадаємо, що наведені міркування мають той достеменний сенс, що вони підтверджують пояснювальний потенціал наратології щодо наративних стратегій як інваріантних моделей подієвого дискурсу, а також її значення для дослідження і оптимізації дискурсу врядування та визначення стратегій деліберативних сценаріїв розвитку України.

       Висновки. З огляду на необхідність осмислення моделі переходу до врядування ( governance- управління), оцінки її переваг і ризиків для України виникає нагальна потреба в отриманні загальної оптики домінантного дискурсу і відтворення нового дизайну стратегічних наративів задля його легітимації.

       Застосовність доробку наратології, і, зокрема, концептуалізації наративних стратегій, до аналізу дискурсу врядування дає змогу побачити його не лише як оновлену управлінську парадигму, але й як характерним чином побудовану наративну інтригу, зумовлену певною наративною картиною світу і модальністю його відтворення в оповіді. Незалежно від того, у яких модальностях і сконструйованих інтригах оприявнюється управлінський дискурс, його стратегічним завданням залишається позиціонування, тобто формування позитивного іміджу і довірливих взаємин між різними соціальними групами. І це стимулює потребу дедалі глибшого осмислення і солідарного пошуку пріоритетних наративних стратегій публічно-управлінської діяльності.

Список використаної літератури:

  1. Бакуменко В.Д. Публічне адміністрування як процес вироблення, прийняття та виконання управлінських рішень / В. Д. Бакуменко // Наукові розвідки з державного та муніципального управління. – 2015. – Вип. 1. – С. 8-26. URL: file:///D:/Downloads/Nrzd_2015_1_3.pdf
  2. Бурдьё Пьер, Практический смысл / Пер. с фр.: А.Т. Бикбов, К.Д. Вознесенская, С.Н. Зенкин, Н.А. Шматко; Отв. ред. пер. и Послесл. Н.А. Шматко. — СПб.: Алетейя, М.: «Институт экспериментальной социологии», 2001 г. — 562 с.
  3. Гараедаги Д. Системное мышление. Как управлять хаосом и сложными процессами. – Минск: Гревцов Букс, 2010. – 470 c.
  4. Горбулін В.П. Вступне слово. Стратегічні пріоритети – 2016. № 4.
  5. Дейк, ван Т. А. Язык. Познание. Коммуникация / Т.А. ван Дейк. – Б.: БГК им. И.А. Бодуэна де Куртенэ, 2000. – 308 с.
  6. Дубов Д.В. Стратегічні комунікації: проблеми концептуалізації та практичної реалізації. // Стратегічні пріоритети – 2016. № 4.
  7. Енциклопедія державного управління: у 8т., К.: НАДУ, 2011.
  8. Золотухін Д. Український стратегічний наратив: «матчастина»/ Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2620105-ukrainskij-strategicnij-narativ-matcastina.html
  9. Интервью с Робином ван ден Аккером. 01.03.2017. URL: http://metamodernizm.ru/robin-van-den-akker/
  10. Кастельс, М. Власть коммуникации: учеб. пособие / М. Кастельс ; пер. с англ. Н. М. Тылевич; под науч. ред. А. И. Чер- ных ; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». — М. : Изд. дом Высшей школы экономики, 2016. — 564 с.
  11. Мандзюк О.А. Підходи до будови алгоритму аналітичного наративу в рамках теорії стратегічних комунікацій // Стратегічні пріоритети – 2016, № 4.
  12. Ожеван М.А. Глобальна війна стратегіних наративів: виклики та ризики для України// Стратегічні пріоритети – 2016. № 4.
  13. Почепцов Г.Г. Управление социальными ситуациями с помощью нарративов. URL: https://fil.wikireading.ru/55226
  14. Публічна політика, публічне врядування й адміністрування: питання теорії, методології, практики: наук. розробка./ авт. кол.: А. Ф. Колодій, М. З. Буник, П. І. Шевчук та ін. – К.: НАДУ, 2015. – 48 с.
  15. Публічне управління: термінол.словник- К.: НАДУ, 2018.
  16. Рикер П. Время и рассказ/ П. Рикер. – Т.2. – Конфигурации в вымышленном рассказе. – М.; СПб.: Университетская книга, 2000.
  17. Тюпа В.И. Дискурсные формации. Очерки по компаративной риторике, – М.: Языки славянской культуры 2010. – 320 с.
  18. Тюпа В.И. Нарративная стратегия романа// Новый филологический вестник. – 2011. – № 3 (18). – С. 8–25.
  19. Freedman L. The Transformation of Strategic Affairs. 2006
  20. Miskimmon A., O’Loughlin B. An EU recovere programmt for Ucraine? Towards a new narranive for EU – Ucrain relation?// Cognition, communication, discourse.- 2018 – № 17. p.75-91
  21. Miskimmon A., O’Loughlin B., Roselle L. Forging the World: Strategic Narratives and International Affairs, Ann Arbor: University of Michigan Press, 2017.
  22. Miskimmon A., O’Loughlin B., Roselle L. Strategic Narrative. Communication Power and the New World Order. 2013
  23. Pierre J., Peters G. Governance, Politics, and the State. –N.Y., 2000
  24. Rorty R. Contingency, Iruony & Solidarity. –Cambridge, 1989.
  25. Rosselle L., Miskimmon A., O’Loughlin B Strategic Narrative A new means to Understand Soft Power// Media, War & Conflict. 2014, vol.7 (1), h.70-84
  26. World Bank, Managing Development. URL: http://documents.worldbank.org/curated/en/home

 

References:

  1. Bakumenko V.D. Publichne administruvannia yak protses vyroblennia, pryiniattia ta vykonannia upravlinskykh rishen / V. D. Bakumenko // Naukovi rozvidky z derzhavnoho ta munitsypalnoho upravlinnia. – 2015. – Vyp. 1. – S. 8-26. URL: file:///D:/Downloads/Nrzd_2015_1_3.pdf
  2. Burdё Per, Praktycheskyi smыsl / Per. s fr.: A.T. Bykbov, K.D. Voznesenskaia, S.N. Zenkyn, N.A. Shmatko; Otv. red. per. y Poslesl. N.A. Shmatko. — SPb.: Aleteiia, M.: «Ynstytut эksperymentalnoi sotsyolohyy», 2001 h. — 562 s.
  3. Haraedahy D. Systemnoe mыshlenye. Kak upravliat khaosom y slozhnыmy protsessamy. – Mynsk: Hrevtsov Buks, 2010. – 470 c.
  4. Horbulin V.P. Vstupne slovo. Stratehichni priorytety – 2016. № 4.
  5. Deik, van T. A. Yazыk. Poznanye. Kommunykatsyia / T.A. van Deik. – B.: BHK ym. Y.A. Boduэna de Kurtenэ, 2000. – 308 s.
  6. Dubov D.V. Stratehichni komunikatsii: problemy kontseptualizatsii ta praktychnoi realizatsii. // Stratehichni priorytety – 2016. № 4.
  7. Entsyklopediia derzhavnoho upravlinnia: u 8t., K.: NADU, 2011.
  8. Zolotukhin D. Ukrainskyi stratehichnyi naratyv: «matchastyna»/ Ukrinform. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2620105-ukrainskij-strategicnij-narativ-matcastina.html
  9. Ynterviu s Robynom van den Akkerom. 01.03.2017. URL: http://metamodernizm.ru/robin-van-den-akker/
  10. Kastels, M. Vlast kommunykatsyy: ucheb. posobye / M. Kastels ; per. s anhl. N. M. Tыlevych; pod nauch. red. A. Y. Cher- nыkh ; Nats. yssled. un-t «Vыsshaia shkola эkonomyky». — M. : Yzd. dom Vыsshei shkolы эkonomyky, 2016. — 564 s.
  11. Mandziuk O.A. Pidkhody do budovy alhorytmu analitychnoho naratyvu v ramkakh teorii stratehichnykh komunikatsii // Stratehichni priorytety – 2016, № 4.
  12. Ozhevan M.A. Hlobalna viina stratehinykh naratyviv: vyklyky ta ryzyky dlia Ukrainy// Stratehichni priorytety – 2016. № 4.
  13. Pocheptsov H.H. Upravlenye sotsyalnыmy sytuatsyiamy s pomoshchiu narratyvov. URL: https://fil.wikireading.ru/55226
  14. Publichna polityka, publichne vriaduvannia y administruvannia: pytannia teorii, metodolohii, praktyky: nauk. rozrobka./ avt. kol.: A. F. Kolodii, M. Z. Bunyk, P. I. Shevchuk ta in. – K.: NADU, 2015. – 48 s.
  15. Publichne upravlinnia: terminol.slovnyk- K.: NADU, 2018.
  16. Ryker P. Vremia y rasskaz/ P. Ryker. – T.2. – Konfyhuratsyy v vыmыshlennom rasskaze. – M.; SPb.: Unyversytetskaia knyha, 2000.
  17. Tiupa V.Y. Dyskursnыe formatsyy. Ocherky po komparatyvnoi rytoryke, – M.: Yazыky slavianskoi kulturы 2010. – 320 s.
  18. Tiupa V.Y. Narratyvnaia stratehyia romana// Novыi fylolohycheskyi vestnyk. – 2011. – № 3 (18). – S. 8–25.
  19. Freedman L. The Transformation of Strategic Affairs. 2006
  20. Miskimmon A., O’Loughlin B. An EU recovere programmt for Ucraine? Towards a new narranive for EU – Ucrain relation?// Cognition, communication, discourse.- 2018 – № 17. p.75-91
  21. Miskimmon A., O’Loughlin B., Roselle L. Forging the World: Strategic Narratives and International Affairs, Ann Arbor: University of Michigan Press, 2017.
  22. Miskimmon A., O’Loughlin B., Roselle L. Strategic Narrative. Communication Power and the New World Order. 2013
  23. Pierre J., Peters G. Governance, Politics, and the State. –N.Y., 2000
  24. Rorty R. Contingency, Iruony & Solidarity. –Cambridge, 1989.
  25. Rosselle L., Miskimmon A., O’Loughlin B Strategic Narrative A new means to Understand Soft Power// Media, War & Conflict. 2014, vol.7 (1), h.70-84
  26. World Bank, Managing Development. URL: http://documents.worldbank.org/curated/en/home

 

Стаття надійшла до редакції 25.04.2018 р.
 
Номер журналу  4(6) 2018.