ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Державно-управлінські студії № 2, 2017

УДК 35:342.2

 

Л. І. Даниленко,

доктор педагогічних наук, професор, професор кафедри парламентаризму та політичного менеджменту НАДУ

 

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

 

Lydiia Ivanivna Danylenko,

doctor of Education, Professor, professor of the Parliamentarism and Political management Department

 

PROVIDING OF LEGITIMITY OF CONSTITUTIONAL CHANGES IN UKRAINE: HISTORICAL ASPECT

 

У статті розкрито умови забезпечення легітимності конституційних змін в Україні в історичному аспекті, роль політичних лідерів у їх проведенні; виокремлено основні позиції сучасної Конституції України та сучасні вимоги до конституційних змін.

Встановлено, що конституційні зміни, які відбувались у радянській та сучасній Україні, залежали від чинного політичного устрою та морально-етичних якостей політичних лідерів.

З’ясовано, що в історії розвитку Української держави лише авторитетні, патріотично налаштовані політичні лідери, спрямовані на її демократичний розвиток та незалежність, мали здатність забезпечувати легітимність конституційних змін у державі.

 

In the article the terms of providing of legitimity of constitutional changes in Ukraine in a historical aspect, role of political leaders are exposed in their realization; the principal items of modern Constitution of Ukraine and modern requirements are distinguished to the constitutional changes.

It is set that constitutional changes that took place in soviet and modern Ukraine depended on the operating political system and mental and ethical internalss of political leaders.

It is found out, that in history of development of the Ukrainian state only the authoritative, patriotically adjusted political leaders sent to her democratic development and independence had ability to provide legitimity of constitutional changes in the state.

 

Ключові слова: конституційні зміни, перманентність конституційних змін, легітимність конституційних змін, політичні лідери.

 

Keywords: constitutional changes, permanence of constitutional changes, legitimity of constitutional changes, political leaders.

 

 

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку незалежної Української держави важливими постають питання внесення змін до  Основного закону держави – Конституції України, призначення якої полягає в закріпленні та гарантії таких фундаментальних загальнолюдських цінностей, як верховенство права, соціальна справедливість, демократія, народовладдя, законність, правопорядок, гуманність, суверенітет, на яких ґрунтується цивілізоване суспільство [1].

Згідно проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» від 03.02.2016  [2] та  висновку Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя від 09.12.2015 (протокол № 38) [3] визначено, що метою цього законопроекту є відхід від централізованої моделі управління в державі, забезпечення спроможності місцевого самоврядування та побудова ефективної системи територіальної організації влади в Україні, реалізація повною мірою положень Європейської хартії місцевого самоврядування, принципів субсидіарності, повсюдності і фінансової самодостатності місцевого самоврядування. При цьому відмічено, що запропоновані зміни відповідають установленій у ст. 2 Конституції України унітарній формі державного устрою, тобто єдиній цілісній державі, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статус державних утворень і не володіють суверенними правами [4].

У зв’язку з тим, що Конституція України є досить «жорсткою», тому при внесенні в неї будь яких змін необхідно дотримуватись відповідних процедур, пов’язаних не лише з прийняттям попереднього законопроекту про внесення змін до Конституції України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, а й отриманням позитивного висновку Конституційного Суду України і, головне, схваленням остаточного законопроекту на наступній сесії, після отримання позитивного висновку Конституційного Суду України, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини голосів від конституційного складу Верховної Ради України.

Дотримання цих процедур є необхідною умовою для внесення конституційних змін і є основною для визнання їх легітимними. Також важливим чинником визнання легітимності конституційних змін є постаті політичних лідерів, які їх вносять, їхній моральний авторитет у суспільстві. Саме останнє, на наш погляд, є особливо важливою проблемою у сучасному Українському суспільстві та державі і потребує вирішення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тематиці розкриття сутності і значення конституційних змін для розвитку Української держави у різні історичні періоди, її незалежності та демократичності  присвячено праці  багатьох вітчизняних науковців. Зокрема, щодо конституційного процесу в Україні – це праці Ю.П.Рубан [5], І.Коліушко [6; 17], М.Ф.Орзих [7], В.В. Костицький, С. В. Балан, С. Г. Конончук, С.В. Бобровник, В.С. Кульчицький  та ін.

Не менш важливими є праці науково-педагогічних працівників кафедри парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України під керівництвом доктора політичних наук, професора В.А.Гошовської, які  щорічно проводять науково-практичні заходи, присвячені конституційному процесу в Україні, як послідовному, історично обумовленому процесу формування українського конституціоналізму, що становить собою триваючу конституційну реформу. На цих круглих столах системно обговорюються питання конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні; конституційні засади внутрішньої та зовнішньої політики України; конституційне забезпечення реалізації гуманістичних цінностей українських громадян, відображені у науково-методичних посібниках «Елітознавство» [8], «Політичне лідерство» [9], «Політична опозиція» [10] та підручниках з основ вітчизняного парламентаризму [11]. Проте, незважаючи на широкий спектр досліджуваних ними проблем, окремого дослідження потребують конституційні зміни, що відбувались в Україні в різні історичні періоди і під впливом різних політико-адміністративних лідерів.

Мета статті – на основі проведеного теоретичного аналізу в сфері дослідження конституційних змін в Україні в різні історичні періоди визначити зовнішні та внутрішні чинники, що забезпечують їх легітимність (визнання) та обґрунтовують їх перманентність (неперервність).

Виклад основного матеріалу дослідження. Конституційне забезпечення розвитку незалежності України має свою історію, яка починаються з Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), що стратегічно визначила набагато років вперед напрям розвитку багатьох демократичних держав. Нею вперше були обмежені права гетьмана і запроваджено представницький орган – Генеральну Раду, реалізовано принцип  розподілу влади та запроваджено виборні посади.

З того часу в Україні в різні історичні періоди діяло 11 конституцій. З них: одна – Конституція Пилипа Орлика (1710 р.); п’ять – за радянських часів – Конституція УНР (1918 р.), Конституція УСРР (1919 р.), Конституція УСРР (1929 р.), Конституція  УРСР (1937 р.), Конституція УРСР  (1978 р.); п’ять – за період незалежності України – Конституційна угода 1995 р.,  Конституція України 1996 р., Конституція України 2004 р., Конституція України 2010 р. (відміна Конституції 2004 року без голосування у парламенті), повернення у 2014 році до Конституції 2004 року).

Аналіз історії розвитку конституційного процесу в Україні, як процесу вироблення та запровадження основного закону держави, зроблений нами, свідчить про те, що він є перманентний (неперервний) і відбувається, як правило, у зв’язку із змінами державного  устрою. А легітимним він стає лише тоді, коли зміни до Конституції вносяться авторитетними лідерами нації – патріотами держави, яких підтримує більшість її громадян.

З’ясовано, також, що пріоритетними векторами багатьох конституційних змін в Україні було і залишається прагнення до незалежності та її утвердження і розбудови.

Це можна чітко прослідкувати у Конституції П.Орлика (Запорізька Січ), під керівництвом М.Грушевського (Українська Народна Республіка), під керівництвом В.Чорновола (Українська Республіка 90-х рр. ХХ ст.).

На  жаль в історії України існували й інші періоди, в яких вектор розвитку держави не був спрямований на створення незалежної, демократичної, суверенної держави. Україна існувала у складі інших держав:  УСРР та УРСР – у складі СРСР; Україна у період  2010-2014 рр. ХХІ ст. – під впливом Російської Федерації; у давні часи – під впливом Речі Посполитою, Австрійської та Російської монархій, Князівства Литовського, татаро-монгольської навали).

Відмічаємо, що зміни, які вносились до конституцій України у різні часи залежали від впливу правлячих партій та груп населення, до яких відносились представники церкви, шляхти, козацької старшини, духовної, наукової, освітньої, військової, художньої еліти, олігархічних угруповань, політичної коаліції, посадовці владних структур.

Тому, наприклад, Конституція УСРР (1919 р.) мала політичний, а не правовий характер і встановлювала диктатуру пролетаріату, а не відстоювала інтереси всього населення України; Конституція УСРР (1929 р.) – встановлювала диктатуру робітників і селян; Конституція  УРСР (1937 р.) – визнавала  політичною основою влади ради депутатів трудящих; Конституція УРСР  (1978 р.) – виражала волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей – членів КПРС, і таким чином запровадила однопартійну (не конкурентну) систему політичного управління державою, що і призвело в кінцевому рахунку до соціального «вибуху» і зміни державного устрою у 1991 році. [11].

На жаль це ж спостерігалось і в період з 2010 по 2014 роки, коли  практично всі гілки влади (законодавча, виконавча, судова) в державі управлялись однією політичною силою – партією регіонів.

Тому однією з пересторог демократичного розвитку держави є відсутність узурпації влади однією політичною силою, плюралізм думок, дискусія і діалоги з різними політичними та громадськими організаціями.

Це один із зовнішніх чинників (механізмів) забезпечення легітимності внесення змін до конституції держави. Про це у свій час заявив у своєму зверненні до народу під час інаугурації 7 червня 2014 року Президент України  Петро Порошенко [12]. Він сказав, що  внесення змін до чинної Конституції України можливо лише після масового обговорення в експертному середовищі серед авторитетних громадян країни, адже «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (ст. 5  чинної Конституції України) [13].

Саме така позиція Президента України дає надію  розглядати сучасний період існування нашої держави поряд з такими періодами, як Запорізька Січ, УНР та перші роки незалежності України (1991 – 1996 рр.). Адже в ті часи зміни до Конституції України проводили видатні особистості українського народу (П.Орлик, М. Грушевський, В. Чорновіл). Їхня унікальність полягала в тому, що вони були високо освічені, патріотичні, політично зрілі громадяни, які прагнули незалежності для своєї держави і дотримання однакових конституційних прав і свобод для всіх громадян [14].

Відмічаємо також, що Конституція України, до якої наша держава повернулась у 2014 році  отримала у свій час підтримку Венеціанської комісії ПАСЕ  на 5-й сесії  29 червня 1996 року, незважаючи на те, що в ній не було враховано право народу на вибір форми державного устрою через загальновизнану світовою громадою систему безпосередньої демократії [15] та було виявлено правознавцями, спеціалістами конституційного права 176 помилок, які призводять до правових колізій і потребують вирішення [16].

Незважаючи на це, все ж дана Конституція вважається кращим відображенням прагнень українського народу. Хоча у період з 1996 року президенти України (Л.Кучма, В.Юшенко, В.Янукович) ініціювали п’ять кампаній щодо зміни Конституції України, дві з яких (у 2000 та 2009 роках) завершились безрезультатно; дві інші (у 2004 та 2010 роках) привели до суттєвих змін у політичному устрої держави.

Закон про зміни до Конституції 2004 року передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління – тобто до формування уряду не президентом, а коаліцією депутатських фракцій. Також термін повноважень Верховної ради України був продовжений до 5 років ( за Конституцією 1996  р. він складав 4 роки).

Чинна Конституція України ґрунтується на таких  базових позиціях, як:

– конституційний вік (право виїзду за кордон із закордонним паспортом /18 р./, право голосу громадянина /18 р./, мінімальний вік народного депутата / 21 р./, мінімальний вік судді /25 р./, мінімальний вік президента /35 р./, мінімальний вік судді конституційного суду /40 р./, максимальний вік судді /65 р./);

– конституційні терміни ( право голосу громадянина на виборах /безстроково/, термін проживання в Україні народного депутата до обрання /5 р./, термін повноважень Президента /5 р./, термін повноважень парламенту /5 р./, термін проживання в Україні Президента до обрання /10 р./, термін повноважень  генерального прокурора /5 р./, термін повноважень судді конституційного суду / 9 р./, термін повноважень голови конституційного суду / 3 р./, термін проживання в Україні претендента на посаду судді /10 р./, термін проживання в Україні претендента на посаду судді конституційного суду /20 р./, термін роботи в галузі права претендента на посаду судді /3 р./, термін роботи в галузі права претендента  на посаду судді конституційного суду /10 р./, термін повноважень  депутатів  органів місцевого самоврядування /5 р./, термін першого призначення судді /5 р./, термін повноважень голови органів місцевого самоврядування – 5 р./);

– кількісний склад органів влади ( Верховна Рада України /450 осіб/, Конституційний суд /18 осіб/, вища рада юстиції /20 осіб/);

– конституційна недоторканість: суб’єкти (громадяни, народні депутати, члени парламенту, президент, судді);  об’єкти ( територія держави, житло громадян);

– мовна політика : українська мова (державна); російська ( гарантується вільний розвиток / ст. 10 Конституції України/); мови національних меншин; мови міжнародного спілкування; рідні мови громадян, що належать до національних меншин; національні мови Автономної Республіки Крим;

– вимога до надання присяги народними депутатами, Президентом, суддями, військовими;

– надання окремого статусу:  суб’єктам (іноземці, судді, народні депутати, рада національної безпеки і оборони, представник Президента України в Автономній Республіці Крим, голови органів місцевого управління, депутати органів місцевого управління); об’єктам (столиця України, спеціальний статус інших міст, національна валюта, іноземна валюта, місто Київ, місто Севастополь, курортна  місцевість);

– надання правового режиму у формі власності, державного кордону, надзвичайного положення, зони надзвичайного екологічного стану, економічної  зони /вільна, спеціальна/, міграційної зони /вільна, спеціальна/);

– визнання власності: суб’єктів (власність Українського народу, державна власність, комунальна власність, приватна власність, спільна власність); об’єктів ( природні, матеріальні, нематеріальні ресурси);

– визнання зборів (пленум парламенту, пленум Верховного суду, пленум Конституційного суду, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів, всеукраїнська конференція працівників прокуратури), інших форм публічних заходів – пікетів, мітингів, демонстрацій, рухів.

Аналізуючи кожну з цих позицій та спостерігаючи за діяльністю конституційної асамблеї, очолюваної першим президентом України Л.Кравчуком, можна зробити висновки, що деякі позиції чинної Конституції потребують якісних змін та відповідного обговорення у суспільстві, зокрема, питання децентралізації, декомунізації, деолігархізації та ін.

Повернення до Конституції України 1996 р. в редакції 2004 р. є позитивним фактом, який сприяв  підвищенню рівня демократії в державі шляхом створена правлячих коаліцій у 2014 році, яка створила  Уряд прем’єр-міністра Арсенія Яценюка та у 2016 році – Уряд Володимира Гройсмана.

Фактор повернення до Конституції України 2004 року свідчить про те, що:

– базові координати та вектори розвитку Української держави відповідають суспільним цінностям;

– відносини держави і громадянина, їхні права та взаємні обов’язки  є узгодженими;

– межі втручання держави у життя суспільства і окремого громадянина є чітко визначеними.

Тому другим чинником (механізмом) забезпечення легітимності конституційних змін у державі ми визначаємо наявність авторитетних політичних лідерів, які є відповідальними перед громадянами України та у яких переважають такі якості, як духовність, законність, добропорядність, відданість справі, патріотизм, інноваційність [8].

Сучасні політичні лідери в Україні прагнуть перейти від моделі централізованого управління до децентралізованого, від бюрократичних методів управління до демократичних, від закритості до прозорості і транспарентності  в управлінні, від політичної активності до професійної компетентності у владі, від популізму до відповідності державних програм очікуванням народу, від орієнтації на мету до орієнтації на результат як принцип звітності, від корумпованих схем до  встановлення партнерських відносин між державним та приватним підприємництвом.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Узагальнюючи отримані результати дослідження конституційних змін, які відбулися і продовжують відбуватись у незалежній Україні,  відмічаємо, що вони,  в основному, спрямовані на :

– встановлення справедливості і рівності для більшості громадян, які проживають на території держави;

– утвердження принципу багатопартійності та плюралізму думок  у державі та суспільстві;

– конкурентний вибір на керівні посади в державі авторитетних, високо професійних, патріотичних осіб, у т.ч. осіб, які здійснюють процес конституційних змін, спроможних забезпечити  реалізацію конституційних гарантій;

– створення в державі атмосфери довіри, прозорості та доступності до влади, солідарності, справедливості, етичності;

– встановлення  єдиних правил гри для тих, хто пише закони і конституції   і для тих, хто за ними живе.

Сучасні зміни до Конституції України враховують вибрані  пріоритети розвитку незалежної, демократичної, унітарної держави Україна, як її головні суспільні цінності. При цьому деякі експерти вказують на порушення балансу сил у владі і потребує додаткового обговорення та  обґрунтованості. А це означає, що конституційний процес є перманентним і залежить від активності громадян та їх безпосередньої участі у цьому процесі.

 

Список використаних джерел.

1. Пальчук В. Реформування Конституції України і Мінські домовленості: особливості взаємозв’язку [Електронний ресурс] /  В. Пальчук // Резонанс. – 2015. – № 54. – С. 3–18. – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/images/rezonans/2015/rez54.pdf.

2. Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» від 03.02.2016  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55812

3. Висновок Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя від 09.12.2015  (протокол № 38) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55812.

4.Унітарна держава [Електронний ресурс] – Режим доступу:   https://uk.wikipedia.org/wiki.

5. Конституційний процес в Україні / ред. Ю. П. Рубан. — К. : НІСД, 2008. — 220 с.

6. Коліушко І. Старт чи фальстарт конституційної реформи? // Дзеркало тижня. Україна. — 2012. — № 36, 12 жовтня

7. Орзих М. Ф. Конституционная реформа в Украине: Учебное пособие. — Одесса: Юридична література, 2003. — 123 с.

8. Елітознавство: підручник /за заг. ред. В.А.Гошовської. – К.: НАДУ, 2013. – 268 с.

9. Політичне лідерство: навч. посібник /[за заг. ред. В.А.Гошовської, Л.А.Пашко]. – К. : НАДУ, 2013. – 300 с.

10. Політична опозиція : навч. посіб. / В. А. Гошовська, К. О. Ващенко, Ю. Г. Кальниш [та ін.] ; за заг. ред. В. А. Гошовської, К. О. Ващенка, Ю. Г. Кальниша ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Ін-т підвищ. кваліфікації керів. Кадрів. – К. : НАДУ, 2013. – 207 с.

11. Основи вітчизняного парламентаризму: підруч. для студ. вищих навч. закл.: у 2 т. / за заг. ред. В.А.Гошовської. – К. : НАДУ, 2011. – Т. 1. – 408 с. – Т. 2. – 466 с.

12. Виступ Президента України  П.Порошенка на інаугурації 7 червня 2014 року [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://news.strela.zp.ua/vlast-ukraina/petro-poroshenko-ofitsiyno-stav-prezidentom-ukrayini-i-prinis-prisyagu-ukrayinskomu-narodu.html).

13. Конституція України //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141; [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show.

14. Даниленко Л.І. Тенденції  конституційного забезпечення  розвитку незалежності України // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. Серія «Політичні науки». – № 1 (80), 2016 – С. 20-26.

15. Гамова С. Украине предлагают опекунов. ПАСЕ прописала Верховной Раде рецепт демократии. // Независимая газета. – 2007-04-20.

16. Конституційне право України = Конституционное право Украины [Текст]: учебное пособие / Л. Гарчева, А. Ярмыш. – Симферополь: ДОЛЯ, 2000. – 336 с.

17. Коліушко І. 20 правок до президентського законопроекту змін до Конституції [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2015/08/6/7076911/

 

References.

1. Pal’chuk V. Reformuvannya Konstytutsiyi Ukrayiny i Mins’ki domovlenosti: osoblyvosti vzayemozv”yazku [Elektronnyy resurs] /  V. Pal’chuk // Rezonans. – 2015. – # 54. – S. 3–18. – Rezhym dostupu: http://nbuviap.gov.ua/images/rezonans/2015/rez54.pdf.

2. Proekt Zakonu Ukrayiny «Pro vnesennya zmin do Konstytutsiyi Ukrayiny (shchodo detsentralizatsiyi vlady)» vid 03.02.2016  [Elektronnyy resurs] – Rezhym dostupu: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55812

3. Vysnovok Komitetu Verkhovnoyi Rady Ukrayiny z pytan’ pravovoyi polityky ta pravosuddya vid 09.12.2015  (protokol # 38) [Elektronnyy resurs] – Rezhym dostupu: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55812.

4.Unitarna derzhava [Elektronnyy resurs] – Rezhym dostupu:   https://uk.wikipedia.org/wiki.

5. Konstytutsiynyy protses v Ukrayini / red. Yu. P. Ruban. — K. : NISD, 2008. — 220 s.

6. Koliushko I. Start chy fal’start konstytutsiynoyi reformy? // Dzerkalo tyzhnya. Ukrayina. — 2012. — # 36, 12 zhovtnya

7. Orzykh M. F. Konstytutsyonnaya reforma v Ukrayne: Uchebnoe posobye. — Odessa: Yurydychna literatura, 2003. — 123 s.

8. Elitoznavstvo: pidruchnyk /za zah. red. V.A.Hoshovs’koyi. – K.: NADU, 2013. – 268 s.

9. Politychne liderstvo: navch. posibnyk /[za zah. red. V.A.Hoshovs’koyi, L.A.Pashko]. – K. : NADU, 2013. – 300 s.

10. Politychna opozytsiya : navch. posib. / V. A. Hoshovs’ka, K. O. Vashchenko, Yu. H. Kal’nysh [ta in.] ; za zah. red. V. A. Hoshovs’koyi, K. O. Vashchenka, Yu. H. Kal’nysha ; Nats. akad. derzh. upr. pry Prezydentovi Ukrayiny, In-t pidvyshch. kvalifikatsiyi keriv. Kadriv. – K. : NADU, 2013. – 207 s.

11. Osnovy vitchyznyanoho parlamentaryzmu: pidruch. dlya stud. vyshchykh navch. zakl.: u 2 t. / za zah. red. V.A.Hoshovs’koyi. – K. : NADU, 2011. – T. 1. – 408 s. – T. 2. – 466 s.

12. Vystup Prezydenta Ukrayiny  P.Poroshenka na inauhuratsiyi 7 chervnya 2014 roku [Elektronnyy resurs] – Rezhym dostupu: http://news.strela.zp.ua/vlast-ukraina/petro-poroshenko-ofitsiyno-stav-prezidentom-ukrayini-i-prinis-prisyagu-ukrayinskomu-narodu.html).

13. Konstytutsiya Ukrayiny //Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (VVR), 1996, # 30, st. 141; [Elektronnyy resurs] – Rezhym dostupu: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show.

14. Danylenko L.I. Tendentsiyi  konstytutsiynoho zabezpechennya  rozvytku nezalezhnosti Ukrayiny // Visnyk Natsional’noyi akademiyi derzhavnoho upravlinnya pry Prezydentovi Ukrayiny. Seriya «Politychni nauky». – # 1 (80), 2016 – S. 20-26.

15. Hamova S. Ukrayne predlahayut opekunov. PASE propysala Verkhovnoy Rade retsept demokratyy. // Nezavysymaya hazeta. – 2007-04-20.

16. Konstytutsiyne pravo Ukrayiny = Konstytutsyonnoe pravo Ukraynы [Tekst]: uchebnoe posobye / L. Harcheva, A. Yarmыsh. – Symferopol’: DOLYa, 2000. – 336 s.

17. Koliushko I. 20 pravok do prezydent·s’koho zakonoproektu zmin do Konstytutsiyi [Elektronnyy resurs] – Rezhym dostupu: http://www.pravda.com.ua/columns/2015/08/6/7076911/

 

Стаття надійшла до редакції 10.04.2017 р.