ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ

Державно-управлінські студії № 5(7), 2018

УДК 336.1:352

У. М. Дорош

аспірант Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ

 

Стаття присвячена аналізу зарубіжного досвіду децентралізації влади. З’ясовано, що територіальна організація влади у країнах Європи визначається тим, що у 1988 році було створено єдину систему територіального поділу держав. Номенклатура територіальних одиниць для статистики (NUTS) є п’ятирівневою системою ієрархічної класифікації, яка складається з трьох регіональних рівнів (NUTS 1–3) і двох місцевих рівнів (NUTS 4–5). У даний час існує 77 регіонів рівня NUTS-1 в Європі. Аналіз систем місцевого самоврядування зарубіжних країн показав, що в світі існує декілька їх моделей, які істотно відрізняються одна від одної за принципами формування органів місцевого самоврядування. Встановлено, що поширеними моделями місцевого самоврядування в Європі є англосаксонська, континентальна та змішана. Досліджено, що існує три рівні управління: на першому рівні суб’єктом місцевого самоврядування є територіальні громади (колективи); другий рівень представлений системою органів (ради, мер, виконавчі органи); на третьому рівні управління здійснюється міжмуніципальними об’єднаннями.

Ключові слова: децентралізація, державна регіональна політика, зарубіжний досвід, інституційне забезпечення, нормативно-правове забезпечення, регіональний розвиток, суб’єкти.

 

External experience of decentralization of the power

Dorosh U.M.,
Lviv Regional Institute of Public Administration of the National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

 

The article is devoted to the analysis of foreign experience of decentralization of power. It was revealed that the territorial organization of power in the countries of Europe is determined by the fact that in 1988 a single system of territorial division of states was created. Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes (NUTS) is a five-level hierarchical classification, which includes three regional levels (NUTS 1–3) and two local levels (NUTS 4–5). Currently there are 77 NUTS-1 regions in Europe. Analysis of the systems of local self-governance of foreign countries showed that there are several models in the world that differ significantly from one another in accordance with the principles of formation of local self-government authorities. It was established that among the most common models of local government in Europe there are Anglo-Saxon, continental and mixed models. It was investigated that there are three levels of governance: at the first level, the subject of local self-governance is the territorial communities (teams); the second level is set up by the system of organs (council, mayor, executive bodies); at the third level management is carried out by inter-municipal associations.

Key words: decentralization, state regional policy, foreign experience, institutional support, normative-legal support, regional development, subjects.

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Сьогодні суспільно-політичний устрій країн Європи характеризує тенденція до об’єднання в межах ЄС, не виключаючи створення єдиної європейської держави. Це суттєво впливає на процес формування та реалізації державної політики на всіх рівнях, а також на процес створення та функціонування органів місцевого самоврядування та розвиток місцевої демократії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання вказаної проблеми. Питання досвіду провідних країн світу щодо децентралізації влади досліджували такі науковці: Камінська Н.В. [2], Копил Б.К. [3], Реутов В.Є. [6], Ружецька І.В. [7], Русін В. [8], Сірик З.О. [9], Хріпливець Д.Є. [11] та інші. Проте дане питання є актуальним в процесі здійснення адміністративно-територіальної реформи в Україні на сучасному етапі, що зумовило вибір теми статті.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета статті – з’ясувати зарубіжний досвід децентралізації влади.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Територіальна організація влади у країнах Європи визначається тим, що у 1988 році було створено єдину систему територіального поділу держав. Номенклатура територіальних одиниць для статистики (NUTS) є п’ятирівневою системою ієрархічної класифікації, яка складається з трьох регіональних рівнів (NUTS 1–3) і двох місцевих рівнів (NUTS 4–5). У даний час існує 77 регіонів рівня NUTS-1 в Європі. Крім того, існує 206 регіонів NUTS 2-го рівня і 1031 регіонів NUTS 3-го рівня.

У країнах ЄС рівні NUTS відповідають чисельності населення в адміністративно-територіальних одиницях: NUTS-1 – від 3 000 000 до 7 000 000; NUTS-2 – від 800 000 до 3 000 000; NUTS-3 – від 150 000 до 800 000.

Протягом 2000–2006 рр. усі регіони ЄС були приведені у відповідність до системи NUTS, що дозволило систематизувати їх розвиток та представити їх чітку ієрархію. NUTS-1 (найбільша одиниця поділу, уся держава). Це землі Німеччини, Бельгії, Данії, Швеції, Ірландії, а також Уельсу та Шотландії у Великобританії; території просторового планування ZEAN у Франції та інші регіони (78 одиниць). NUTS-2 (слабше розвинуті та малозаселені регіони) – автономні регіони в Іспанії та Франції, провінції в Бельгії та Данії, італійські регіони, австрійські Länder, німецькі Regierungsbezirke, воєводства у Польщі (16), первинні адміністративні субрегіони у землях тощо (210 одиниць). NUTS-3 (території з промисловістю, що занепадає) – це первинні локальні формування, які умовно відповідають «старопромисловим» та «сільським районам» в Україні, об’єднані між собою по дві–три невеликі територіальні одиниці (1093 одиниць). Окремі країни ЄС зберегли й дрібніші формування: рівень NUTS-4 – Великобританія – графства, Польща – повіти (373); рівень NUTS-5 – Німеччина – (общини), Польща – гміни (2483). Пріоритетного фінансування з Структурних фондів ЄС (відповідно до цілей Європейської структурної регіональної політики) традиційно набувають проекти, що фінансуються на рівні NUTS-1, 2, 3. Будь-яка країна, що планує інтегруватися до ЄС, має провести реформу адміністративно-територіального устрою з чіткою ідентифікацією рівнів NUTS [8].

Європейська практика організації місцевого самоврядування свідчить про наявність трьох інституційних рівнів управління:

  1. Первинний суб’єкт місцевого самоврядування територіальні колективи (громади, комуни). Територіальні колективи у Франції (комуни, департаменти, регіони, колективи зі спеціальним статусом та заморські колективи). Самоврядні громади в Польщі – сукупність мешканців одиниць основного територіального поділу (ст. 16). На конституційному рівні базовою одиницею територіального самоврядування визнана гміна, інші одиниці місцевого чи регіонального самоврядування визначаються законом (ст. 164 Конституції Республіки Польща).
  2. Місцеве самоврядування здійснюється через систему органів (ради (асамблеї), бургомістр (мер), виконавчі органи). Існуючі організаційні моделі «мер – рада», «рада – менеджер», «рада – колегіальний виконавчий орган» часто не відповідають викликам сьогодення, а тому європейські країни постійно здійснюють пошук нових, для чого проводяться експерименти в окремих адміністративно-територіальних одиницях.
  3. Місцеве самоврядування здійснюється міжмуніципальними об’єднаннями. Відповідно до ч. 2 ст. 28 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччина союзи громад користуються правом самоврядування в рамках своїх повноважень і відповідно до закону. Стаття 165 Конституції Бельгії встановлює, що згідно закону утворюються агломерації і федерації комун, яким визначається їх організації та компетенція. У кожній агломерації і кожній федерації утворюється рада та виконавча колегія [9].

Аналіз систем місцевого самоврядування зарубіжних країн показує, що у світі існує декілька їх моделей, які істотно відрізняються одна від одної за принципами формування органів місцевого самоврядування [11]. До початку XXI століття у світовій практиці склалося кілька моделей організації місцевої влади – англосаксонська (англійська або англо-американська), континентальна (європейська або французька), змішана («гібридна»), іберійська та радянська.

Спираючись на практику країн Європи, можна стверджувати, що не існує єдиного алгоритму та моделей вирішення питань процесу децентралізації прав, власності та джерел фінансування органів місцевого самоврядування. Прийнято вважати, що існує дві основні моделі місцевого управління – англосаксонська та континентальна (застосовується і змішана модель), які сформувались у Європі, а надалі поширились у всьому світі.

У континентальній Європі поширилася континентальна (французька модель) місцевого управління. Ця модель є «ієрархічною пірамідою, якою відбувається передача різних директив та інформації і в рамках якої на центральні влади активно працює ціла серія агентів на місцях». Вона будується на основі поєднання виборності представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування і призначення центра на місця повноважних представників державної влади [4].

Вона базується на поєднанні державного управління на місцях і місцевого самоуправління. Ця модель також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. В Італії, наприклад, подібна ієрархічна підпорядкованість виражається, зокрема, в передбаченій Конституцією практиці областей здійснювати контроль за законністю актів провінцій, комун та інших місцевих утворень [2].

Таким чином, децентралізація передбачає передачу влади місцевому самоврядуванню незалежно від того, від кого передається ця влада (від центральних органів влади чи їхніх представників на місцях). Коли ж влада передається місцевим представництвам центральних органів виконавчої влади, то це або централізація (якщо повноваження передаються від органів місцевого самоврядування), або деконцентрація (якщо влада передається від центральних органів).

Основним елементом, який відрізняє систему місцевого самоврядування у Франції від англосаксонської є процес співпраці державної влади та органів місцевого самоврядування. Спостерігається використання такої системи в державах, де традиційним є централізація влади та контроль органів місцевого самоврядування органами державної влади.

У Францiї існує такий вертикальний розподіл владних рівнів: держава, округи (регіони), департаменти, муніципалітети (комуни); загалом налічується 22 округи (регіони), 96 департаментів та 36433 муніципалітети.

Територіальний устрій Італійської Республіки є основою для існування широкої автономії регіональних та місцевих владних органів. Базовою ланкою територіального устрою в Італії є комуни. Нині існує понад 8 000 комун, у кожній із яких функціонують мер та виборна рада чисельністю від 15 до 80 осіб. Комуни об’єднані у 103 провінційні райони (за зразком французького департаменту). З 1993 року кожна провінція обирає власну раду і президента за системою пропорційного представництва, діяльність яких контролюється префектом, призначеним національним урядом. Італійські провінції об’єднані в регіони (області), які обирають Раду та Президента, а п’ять регіонів мають спеціальний статус (це ті області, що межують з іншими країнами) – вони наділені законодавчими повноваженнями.

В Іспанії існує 17 автономних областей, 50 провінцій i 8 000 муніципалітетів. При цьому, провінції та муніципалітети є одиницями місцевого самоврядування, а автономнi області відповідають областям України. У Нідерландах владнi рівні вибудованi таким чином: держава – провінції – муніципалітети (12 провінцій i 755 муніципалітетів; провінції відповідають областям) [10].

Шведська модель самоврядування є авторитетною у світі. Поділ Швеції на 2 500 міських і сільських територіальних громад здійснювався згідно з Указом про місцеве самоврядування 1862 р. та ґрунтувався на давньому поділі на церковні парафії. Від 1999 р. у Швеції існує 289 муніципалітетів. Злиття адміністративних одиниць позитивно позначилося на місцевих фінансах та управлінні, але негативним наслідком цього процесу стало зменшення кількості обраних народних представників [3].

Наразі у Швеції існують два типи органів місцевого самоврядування – муніципалітет на місцевому рівні та ландстинг – на регіональному рівні. Усього у Швеції, як зазначалося, існує 289 муніципалітетів (місцевих рад), 18 ландстинґів і чотири регіональні ради. Новий закон про місцеве самоврядування від 1992 р. визначає межі повноважень місцевих рад, ландстинґів і регіонів. Повноваження сектора місцевого самоврядування можна поділити на дві категорії: загальні повноваження, делеговані місцевим радам і ландстинґам законом про місцеве самоврядування, та повноваження, визначені спеціальним законодавством [3].

Розподіл повноважень між місцевими радами та ландстинґами досі спирається на той принцип, що послуги, яких потребують усі, належать до компетенції ландстинґів. Типовим прикладом є охорона здоров’я та медичне обслуговування. За винятком кількох приватних лікарень, ландстинґам підпорядковані всі медичні заклади Швеції [3].

Структурою місцевого управління нижчим рівнем територіальної організації є комуна. На цьому щаблі існують лише органи самоврядування, що складаються з членів представницького рівня – ради комуни та бургомістра, керівного роботою ради і муніципальної адміністрації. За законом про місцеве самоврядуванні 1970 року, питання місцевого значення вирішуються муніципальними радами, чисельний склад якого повинен бути непарним – від 5 до 31 члена. Члени комунального управління обираються строком на 4 роки з числа громадян, що постійно проживають в комуні. Діяльність ради здійснюється, насамперед, через комісії, яким він надає велику частину своїх повноважень, і які приймають рішення від його імені. У рамках структури місцевої організації місцева рада несе спільну політичну відповідальність і відповідає за загальне стратегічне керівництво, тоді як реальні професійні рішення приймаються переважно комітетами. Наступним рівнем територіальної організації є округ. Самоврядування на цьому рівні здійснюється радою округу і головою, що обирається радою зі свого складу. Органи управління округом формуються на тих же підставах, що і органи комуни, повторюючи всі їх характеристики. Так само як і в комунах, вирішальну роль тут відіграє комісія з фінансів, очолювана головою ради. Данія є однією з країн, де децентралізація управління здійснена найбільшою мірою [5].

Змішана модель місцевого самоврядування – модель, яка ввібрала в себе риси різних моделей і що володіє власними специфічними ознаками, такими як поєднання досить автономного місцевого самоврядування на низовому територіальному рівні з державним управлінням – на більш високому. Поширена в Австрії, Німеччині (ФРН) – характеризується ознаками англо-американської та континентальної моделі. Слід зазначити, що в науковій літературі, у якості самостійної муніципальної системи виділяють місцеве (комунальне) управління Німеччини. (Правові засади цієї системи закладені ще у прусському Статуті міст, запровадженому фон Штейном у 1808 р. Він передбачав розвиток системи общинного самоврядування: нарівні з представницьким міським органом утворювався колегіальний виконавчий орган – магістрат.) [11]

Особливості державно-територіального устрою та місцевого самоврядування Німеччини зумовлені тим, що це держава федеральної парламентської демократії, яка складається з 16-ти земель. Чинний Основний Закон ФРН від 1949 року визначає, що територіальними одиницями у ФРН є землі, округи та громади. На території ФРН (у всіх 16–ти землях) існує близько 14 000 громад (муніципалітетів), що становлять базову ланку адміністративно-територіального устрою. Наступним (другим) рівнем адміністративно-територіального устрою є район (kreise). Їх загальна кількість – 300. Такий дворівневий адміністративно-територіальний устрій притаманний більшості нових земель ФРН, таким як Бранденбург, Мекленбург – Передня Померанія, Саксонія–Ангальт, Тюрингія, а також двом невеликим західним землям – Саар та Шлезвіг–Гольштайн. Великі міста за статусом прирівнюються до району [1].

Район є територіальною основою для функціонування як органів місцевого самоврядування, так і представників державних органів виконавчої влади (місцеві державні адміністрації). Органами місцевого самоврядування в районах є районні ради, які обираються прямим голосуванням на термін, що коливається від одного до чотирьох років. Місцеві адміністрації району очолюють ландрати, які обираються або безпосередньо населенням, або районними радами терміном на 5–8 років. Органами управління в окрузі є урядові президенти, які призначаються земельними урядами чи їх канцлерами. Урядові президенти належать до системи виконавчої влади земель та підпорядковані міністрам внутрішніх справ земель. При урядових президентах функціонують урядові президії, що мають статус апарату урядового президента [1].

Базовими (вихідними) критеріями децентралізації влади в країнах Європи можемо окреслити: субсидіарність; партнерство; програмування. Субсидіарність (громадсько-політичний принцип, за яким вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв’язувати лише ті проблеми, на виконання яких нижчі структури не здатні) як базовий принцип, дійсний з часу підписання угоди про Європейський Союз, нині переживає своєрідний ренесанс, адже згідно з Маастрихтською угодою, цей принцип с базовим для ЄС (ст. 3): «У сферах, які не входять до окремої юрисдикції Співтовариства, воно згідно принципу субсидіарності починає свою діяльність лише в тому випадку, коли буде неможливо достатньою мірою досягнути цілі визначених заходів на рівні держав-членів, і тому в силу їх масштабу чи дієздатності можуть бути здійснені ефективніше на рівні Співтовариства».

Партнерство, яке, фактично, є співробітництвом між суб’єктами різних рівнів (Євросоюз, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту. Цей принцип базується на тій умові, що діяльність та розвиток регіонів може здійснюватися лише тоді (власне тоді ж реалізується і принцип субсидіарности), коли суб’єкти співробітництва постійно та послідовно співпрацюють з метою досягнення спільної мети [6].

Програмування, під яким слід розуміти розробку на основі партнерства стратегій розвитку з урахуванням пріоритетних довгострокових та короткострокових цілей. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, бо слід ураховувати як інтереси «знизу» регіонів, громад у контексті сприяння просторовій ефективності, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів «згори» як сприяння розвитку національної економіки [6].

Відзначимо кілька важливих уроків децентралізації влади в європейських країнах, досвід яких дозволить оптимізувати цей процес в Україні: важливою складовою і водночас наслідком децентралізації стало укрупнення низових територіальних структур. У переважній більшості випадків здійснено укрупнення муніципальних утворень, у ряді країн вони були обмежені в розмірах (ФРН, Данія, Нідерланди, Греція, Швеція). Ефективність децентралізації найкращим чином досягалася за умови широкого залучення місцевих громад та населення до вирішення питань управління і способів забезпечення розвитку конкретних місцевих муніципалітетів; важлива роль відводилася оптимізації міжбюджетних відносин як між бюджетами різного рівня, так і між бюджетами одного рівня. При цьому ефективним кроком стало усунення системи горизонтального (бюджетів одного рівня) фінансового вирівнювання. Рішення таких питань було сконцентровано на рівні центральної влади країн.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, поширеними моделями місцевого самоврядування в Європі є англосаксонська, континентальна та змішана. Принципами європейської децентралізації влади є відкритість, участь, підзвітність, ефективність, злагодженість. Практика країн Європи в процесі організації діяльності органів місцевого самоврядування свідчить, що існує три рівні управління: на першому рівні суб’єктом місцевого самоврядування є територіальні громади (колективи); другий рівень представлений системою органів (ради, мер, виконавчі органи); на третьому рівні управління здійснюється міжмуніципальними об’єднаннями. Система самоврядування європейських країн здійснюється на основі належного врядування, використовуючи його на різних рівнях – глобальному, національному, інституціональному та на рівні спільнот.

 

Список літератури

  1. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://issuu.com/lesikprint/docs/decentral_power_web.
  2. Камінська Н.В. Місцеве самоврядування: теоретико- історичний і порівняльно-правовий аналіз : навч. посіб. / Н. В.Камінська. – К. : КНТ, 2010. – 229 с.
  3. Копил Б.К. Досвід реформування місцевого самоврядування в країнах Європейського Союзу / Б.К. Копил // Теорія та практика державного управління. –– Вип. 4. – С. 154–160.
  4. Організації та об’єднання органів місцевого самоврядування ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://studopedia.su/5_16106_teorii-y-modeli-mistsevogo-samovryaduvannya.html.
  5. Порівняльна характеристика систем місцевого самоврядування Данії та Норвегії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ukrbukva.net/print:page,1,54107-Sravnitel-naya-harakteristika-sistem-mestnogo-samoupravleniya-Danii-i-Norvegii.html.
  6. Реутов В.Є. Транскордонне співробітництво регіонів України: теоретико-практичні аспекти розвитку / В.Є. Реутов // Ефективна економіка. – 2011. – № 12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=912.
  7. Ружецька І.В. Реформа місцевого самоврядування: досвід зарубіжних країн та вітчизняна практика / І.В. Ружецька // Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування. – 2017. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://el-zbirn-du.at.ua/2017_2/24.pdf.
  8. Русін В. Реформування адміністративно-територіального устрою України в контексті зміцнення фінансових основ місцевого самоврядування / В. Русін // Вісник Тернопільського національного економічного університету. –– Вип. 4. – С. 53–62.
  9. Сірик З.О. Розвиток місцевого самоврядування у процесі реформування адміністративно-територіального устрою України / З.О. Сірик // Ефективність державного управління. –– Вип. 1–2(1). – С. 248–256.
  10. Сфери повноважень регіональних та місцевих рад [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://adhdportal.com/book_2383_chapter_24_9.1_.SFERI_POVNOVAZHEN_REGONALNIKH_TA_MSEVIKH_RAD.html.
  11. Хріпливець Д.Є. Теоретичні засади моделей місцевого самоврядування / Д.Є. Хріпливець // Державне управління: удосконалення та розвиток. –– № 9. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2010_9_14.

 

References

  1. Decentralization of public authority: the experience of European countries and prospects of Ukraine (2018), available at: https://issuu.com/lesikprint/docs/decentral_power_web.
  2. Kaminska N.V. (2010), Mistseve samovriaduvannia: teoretyko- istorychnyi i porivnialno-pravovyi analiz : navchalnyi posibnyk [Local self-governance: theoretical-historical and comparative-legal analysis:manual], KNT, Kyiv, Ukraine.
  3. Kopyl B.K. (2010), “The experience of reforming local self-governance in the European Union countries”, Teoriia ta praktyka derzhavnoho upravlinnia, vol. 4, pp. 154–160.
  4. Organizations and associations of local self-government authorities of the EU (2018), available at: https://studopedia.su/5_16106_teorii-y-modeli-mistsevogo-samovryaduvannya.html.
  5. Comparative characteristics of local government systems in Denmark and Norway (2018), available at: https://ukrbukva.net/print:page,1,54107-Sravnitel-naya-harakteristika-sistem-mestnogo-samoupravleniya-Danii-i-Norvegii.html.
  6. Reutov V.Ye. (2011), “Cross-border cooperation of the Ukrainian regions: theoretical and practical aspects of development”, Efektyvna Ekonomika, v12, available at: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=912.
  7. Ruzhetska I.V. (2017), “Local self-government reform: experience of foreign countries and domestic practice”, Teoriia ta praktyka derzhavnoho upravlinnia i mistsevoho samovriaduvannia, v2, available at: http://el-zbirn-du.at.ua/2017_2/24.pdf.
  8. Rusin V. (2013), “Reforming the administrative-territorial structure of Ukraine in the context of strengthening the financial bases of local self-governance”, Visnyk Ternopilskoho natsionalnoho ekonomichnoho universytetu, vol. 4, pp. 53–62.
  9. Siryk Z.O. (2016), “Development of local self-governance in the process of reforming the administrative-territorial structure of Ukraine”, Efektyvnist derzhavnoho upravlinnia, vol. 1–2(1), pp. 248–256.
  10. Areas of authority of regional and local councils (2018), available at: http://adhdportal.com/book_2383_chapter_24_9.1_.SFERI_POVNOVAZHEN_REGONALNIKH_TA_MSEVIKH_RAD.html.
  11. Khriplyvets D.Ye. (2010), “Theoretical foundations of models of local self-governance”, Derzhavne upravlinnia: udoskonalennia ta rozvytok, vol. 9, available at: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2010_9_14.

 

Дорош У.М.,

аспірант Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

79491, Україна, м. Львів, вул. Сухомлинського 16

Dorosh U.M.,

Post-Graduate Student of the Lviv Regional Institute of Public Administration of the National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

16, Sukhomlynskoho str., Lviv, 79491, Ukraine

Email: _____________

ORCID: _____________

 

Цитування: Дорош У.М. Зарубіжний досвід децентралізації влади // Державно-управлінські студії. – 2018. – № 5 (7). – Режим доступу : _________.

Стаття надійшла: 01.01.2018

Схвалено до друку: 01.01.2018

 

Citation: Dorosh U.M. (2018), External experience of decentralization of the power, Derzhavno-upravlinski studii, vol. 5 (7), available at: ________.

Article arrived: 01.01.2018

Accepted: 01.01.2018